Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ліхтарик лупив у землю білим променем, таким яскравим, що я замружилася.

      Несподіваний помічник мовчав. Інший би на його місці вже сто разів покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобі погано?», «Тебе провести?».

      – Дякую, – промимрила я, ховаючи свою коштовність у кишеню.

      Він кивнув, приймаючи подяку. Я зрозуміла – якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу – потім пошкодую.

      – Ти… завжди носиш з собою ліхтарик?

      Ні, бувають і більш ідіотські питання. Але рідко.

      – Бачиш, знадобився, – відгукнувся він лагідно.

      – Ти з університету?

      – Другий курс. Мехмат.

      – Гуртожиток?

      – Ні. Ми з подругою квартиру знімаємо. У знайомих.

      Я перевела дух. Зараз не час про це думати… Але я, здається, успадкувала від мами ген цілковитого невезіння в особистих стосунках. Якщо мені хтось подобається – цей тип завжди не мій, і я гордо дивлюся вбік, мовляв, не дуже й хотілося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лізти зі зворушливою пичкою в чуже байдуже життя…

      – Дякую, – сказала я ще раз. – Бувай.

      Він кивнув і вимкнув ліхтарик, і тут мене наче за язика смикнули.

      – Слухай… А ти мені не позичиш ліхтарика… на один вечір?

* * *

      – Вимкни світло! – крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру. – Можеш дати мені спокій?!

      Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогодні в мене в долоні був мій кулон… Мій амулет. І неясне відчуття, що поруч діється темне, страшне, глухе, поруч убивають, – а ніхто не бачить. Крім мене.

      Я зупинилась коло її ліжка, стискаючи амулет у долоні:

      – Щодо Павлика… Тут щось не так. Він тебе любить.

      – Любить?! Сука!

      Вона відкинула ковдру.

      Її лице було вкрите суцільною кіркою крові. Кров сочилася з кожної пори. Постіль була в крові, і підлога, і вся кімната, я закричала від страху – і випустила амулет. Кров зникла; у Насті було опухле, але чисте лице з очима нещасної злої баби:

      – Усі мужики – паскудники! Правду мені мама казала, а я не вірила!

      Вона кричала не своїм звичайним голосом, веселим, низьким і ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий і надривний, вереск бензопили, яка вгризається в мертве дерево:

      – І татусь мій був такий! Швиденько перепхнутися – і погнав далі! Усі мужики однаково влаштовані!

      Слова вискакували з неї готовими блоками – наче хтось заздалегідь написав їй текст. Мені стало недобре.

      – Насте… Послухай, не кричи… Стривай хвилину, просто подумай…

      – Що-о?! Ти їх покриваєш, ти за них, еге ж? Ти за цих цапів смердючих?!

      Вона дивилася на мене з такою огидою, що я позадкувала. Якби я не знала цю дівчину два роки… Якби я не вчилася з нею на одному потоці, не жила в одній кімнаті, не пила чай… Може, її підмінили? Підсадили в мозок чужу свідомість? Вивернули навиворіт, зачарували? СКАЧАТЬ