Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Це я, званий Чемерисом… - Валентин Чемерис страница 20

Название: Це я, званий Чемерисом…

Автор: Валентин Чемерис

Издательство: Фолио

Жанр: Биографии и Мемуары

Серия:

isbn: 978-966-03-8056-1

isbn:

СКАЧАТЬ Якщо ти прилучився до духовного, прочитав молитву, очистився, – відповів панотець, – то чому б не задовольнити тілесні потреби. Не втрачаючи розуму і міри у всьому».

      Коли мій батько ще юнаком змудрував детекторний приймач (вони тоді були в моді) і дав прадіду Артему навушники, старий, послухавши голоси, хоч страшенно й подивувався, що в маленькому кружальці навушника хтось гомонить, але був щиро переконаний, що то – робота нечистої сили. Не інакше! І більше навушники й до рук не брав, лише хрестився, проказуючи: «Свят-свят!..» (Він був глибоко віруючим, по кілька разів на день молився і ходив до церкви, як на свято душі.)

      Помер мій прадід Артем у тридцять третьому від голоду, у віці ста п’яти років. Бабуся казала, що жив би й ще, якби не голодомор.

      Про його старшого сина Семена я нічого не чув, а ось його молодшого Макара, свого діда, я, здається, добре знав. Принаймні в дитинстві, в перші десять років мого життя.

      Мій дід, царство йому небесне, Макар Семенович Чемерис, ніде правди діти, таки любив круте слівце в емоційній бесіді. Або й просто так, швидше за звичкою, що міцно вкорінилася в його єство. Тож у розмові вживав такі круто-солоні вислови та слівця, що їх я аж ніяк не можу, бодай і для прикладу, отут процитувати.

      А ще в нього було улюблене звертання (власне, слово-паразит): «Ти ж…» і тулив він його до своїх слів раз по раз, воно саме так і випорхувало з-під його рудих та прокурених – як і в прадіда, – вусів. Тільки мав він на увазі «Ти ж…», а виходило в нього трохи інакше: «Ти ш…» Себто виходив звук «ш» замість «ж». Тож діда Макара і дражнили в селі «дід Тиш». І так до нього прилипло оте «дід Тиш», що односельці невдовзі й забувати почали, яке в нього справжнє ім’я, – дід Тиш та й усе. Навіть мене малим дражнили на вулиці: онук діда Тиша! Я невідь-чому сердився. Я навіть дуже сердився, коли мене звали «онуком діда Тиша». І не тому, що я не хотів бути дідовим онуком, а через оте слівце «Тиш». Воно мене, малого, навіть лякало й ім’я – не ім’я, а казна-що таке. І я часом зі сльозами кричав, що я онук діда Макара, а не якогось там… Тиша. Але мене вперто дражнили на вулиці онуком саме діда Тиша – а чужих ротів, як відомо, не позатикаєш! Забігаючи наперед, скажу, що пізніше я буду сердитись, коли мене, вже тоді підлітка, ні-ні, та й назвуть у селі Саньчиним сином – матір мою звали Олександрою, Шурою, або по-сільському Санькою. А мене відповідно – Саньчиним сином. Востаннє так мене назвуть – вже у віці 30 років, коли я приїду в село провідати свою хрещену Дашу (Чемерисівську Дашу, як її звали у селі).

      – А-а, то це ж Саньчин син, – протягне якась бабуся, ще подруга моєї, тоді вже покійної матері. Я чекав, що стара назве мене ще й онуком діда Тиша, навіть хотів, щоб мене так назвали, на згадку про дитинство і мого діда Макара, але – не назвали. Діда Макара вже тоді в селі почали призабувати, – а жаль…

      А треба сказати, що малим я чомусь боявся діда Тиша. І заздрісно поглядав на свою меншу сестричку Ніну, яка любила сидіти в діда на руках – вона СКАЧАТЬ