Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Це я, званий Чемерисом… - Валентин Чемерис страница 18
Название: Це я, званий Чемерисом…
Автор: Валентин Чемерис
Издательство: Фолио
Жанр: Биографии и Мемуары
isbn: 978-966-03-8056-1
isbn:
ПІДТВЕРДЖУЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що не щадячи живота свого, шануючи предків козачих й усього українського народу, з великою пошаною відвідав святі місця всіх п’яти Запорозьких Січей: Бучацько-Токмаківської, Микитинської, Старої Чортомлицької, Базавлуцької, Нової Підпільно-Покровської і кинув жменьку земельки святої до Хреста пам’яті вічної слави війська Запорозького низового і всієї України-матері, що власник грамоти оцієї посвятився по істинно козацькому звичаю в козаки Микитинської Січі, славного війська Запорозького низового при всій чесній громаді товаришів-побратимів у присутствії вітця святого…»
Таким чином ще один, званий Чемерисом, – а точніше, автор цих рядків – був прийнятий до Кодацької паланки (бо жив я тоді в місті Січеславі на Дніпрі) війська славного Запорозького, в чому й розписуюсь: козак Валентин з козацьким ім’ям Січеславець, син Луки, від самого дня народження званий Чемерисом – і тільки Чемерисом і ніким іншим. Амінь!
Прадід Артем, дід Макар, батько Лука
Мого прадіда звали Артемом. Я його ніколи не бачив, бо помер він за три роки до мого народження, але чув про нього багато. Бабуся часто його згадувала: прудкий був Артем, казала, на сто п’ятому році життя не ходив, а – бігав. Все підбігцем, підбігцем, тож ніхто з ним довго не міг зійти. А йому – сто та ще й п’ять років. Отакий був твій прадід, царство йому небесне, хрестилася бабуся. Коли б не голод тридцять третього (а люду тоді багато померло), то й досі, мабуть, жив би.
Прадід мій Артем Чемерис (глибше прадіда я генеалогічне древо мого роду не досліджував, бо не збереглося, крім прадіда, жодних даних), так от, мій прадід Артем Чемерис, якого тридцять третього року прикінчив комуністичний голодомор, народився року 1828-го. Тридцять три роки був кріпаком і лише після 1861 року, як було ліквідовано кріпацтво в Росії (вона ж його разом з усією Україною в те кріпацтво й загнала!), вирвався на волю. Відносну, бо яка була воля в Російській імперії – відомо.
Про кріпацтво (бабуся мені переповідала) прадід розказував так: «А що… жили й тоді люди. І я жив. А що мав робити? Вибору в мене не було: або кріпак у пана, або… діти ставали кріпаками лише тоді, коли виростали в підпарубчаків чи й парубчаків. А простіше, – коли надівали штани. Надів штани – поганяй на панщину. Хочте – вірте, хочте ні, а так у нас тоді водилося. Надів, значить, штани, до дівчат лошаком молодим заіржав – поганяй на панщину. Все! Ти вже кріпак, панська людина. Можна сказати, його худоба. Двоноге бидло. А не надів штанів – ти ще ніби дитина і залежиш тільки від рідного батька, а не від пана. Тож я не надівав штани аж до двадцяти літ – все хотів мій батько, щоб я довше вільним побув… Я, каже батько, здуру надів штани в п’ятнадцять літ, бо дуже до дівчат потягло, та й опинився в ярмі. А ти – покозакуй ще… А як козакувати, коли ти без штанів, га? – реготав прадід, він завжди був веселий, може, тому довго й жив. – Отож я СКАЧАТЬ