Пекло на землі. Віталій Юрченко

Чтение книги онлайн.

      Заявили рішучий протест проти смороду й тісноти (160 чол.), але адміністрація мовчала. Ми вчинили бунт: з прогульки не йшли до камери, поки не зменшать людей в ній щонайменше наполовину. Начальник Допру став умовляти нас, далі обіцяв «завтра» частину перевести в інше приміщення. Коли ж ми твердо заявили, що не підем усі до «робочої», він кинувся до канцелярії.

      За чверть години влетів у подвір’я Допру відділ конвоїрів (40 чол.). Захряскали замки, й начальник відділу наказав нам іти до камери, бо «пустить в ход оружіє». Дехто з нас злякався: діло, очевидно, не на жарт схилялось, але більшість стояла в дротяній огорожі нерухомо.

      Тяглась німа сцена. Ми мовчали, а команда відділу не знала, що робити, яким способом нас випхати.

      Та скоро спосіб придумали. Чотири «конвоїри» увійшли в огорожу й за плечі почали нас випихати. Перший дався, але другий запротестував: «конвоїр» його за рукав, а він хапнув за кріс, другий його прикладом у плечі, а він «конвоїра» багнетом у живіт.

      У мент вирвався зойк, якась раптова команда, залунало кілька десятків пострілів.

      Ми попадали: між нами три ранених та один неживий. Приголомшені несподіваним, лежали ми в закам’янілім жаху.

      Відділ зробив перестановку людей і залунала рішуча команда: «по адному поднімайсь і виході – в протівном случає рублю на месте». Чотирох «конвоїрів» з револьверами стали на воротах огорожі, чотири випихали кожного з огорожі, а решта стояла стіною через весь двір до камери.

      За годину ми були в камері, крім шістьох, що змагалися з начдопру, та того, який проколов «конвоїра»; їх виділили від нас до канцелярії, після того ми їх вже не бачили.

      V НА СОЛОВКИ

      Ми прагнули етапу. Слово це тяжке, бо означало – прощай, рідний краю, нещасна родино, але жадоба вийти з темних смердючих мурів, не бачити знущань, хижацьких очей чекістських – приглушувала майбутнє незнаного етапу.

      Він був загадкою для нас, бо ніхто не знав, куди підемо, що там жде арештанта.

      Багато поголосок ходило про місця етапу. Росія величезна, «підходящих» для арештанта місцевостей і не счислити, отже, кожний малював собі майбутнє місце й долю по-ріжному. Ширилась масова думка, що нас кинуть на великі заводи (Дніпрельстан, Донбас); пізніш, як з канцелярії донесли, що готують списки – хто за контрреволюцію, а хто за щось інше, – курсували чутки про Туркестан, Сибір; лише дехто вгадував майбутню резиденцію арештантів – Соловки.

      Це слово й сама місцевість до осени 1929 року в масі на Україні була мало відома. Та за кріваву цю осінь слово «Соловки» знала й мала дитина.

      Одначе й Соловки не вселяли страху, бо ніхто не думав, щоб десь було тяжче пекло, як у Допрі. Тому всякий, чиє «дело» було за «Харковом», чекав етапу і благав Бога, щоб він був якнайскоріше.

      Нарешті ми їх дочекались. Чи спричинили їх директиви з центру, чи прискорила їх неймовірна тіснота в Допрі, чи те й друге разом, – але було видно, СКАЧАТЬ