.

Чтение книги онлайн.

      Підхопивши залишену Зінгером філіжанку, Магда рушила на кухню.

      У двері знову постукали.

      – Чорт забирай, – просичала вона крізь зуби, розвернулася, примостила на комоді обидві посудини, відчинила, кинула: – Пане Зінгере, ми про все поговорили! Я… – і осіклася.

      Бо в дверях стояв незнайомець із носом, віддалено схожим на качиний дзьоб, під яким буяли завеликі, як на її смак, й від того дещо карикатурні чорні вуса. Це перше, що кинулося в очі, й нічим іншим чоловік прикметним не був. Знявши м’ятого круглого капелюха, він пригладив йоржик волосся, делікатно запитав:

      – Дозволите зайти, пані Магдо?

      – Ми, здається, не зустрічалися раніше.

      – Особисто – ні. Але гріх жити у Львові й не знати пані Богданович. Я називаюсь Роман Гірняк, працюю в газеті… Скажемо так, співпрацюю з різними, переважно русинськими, чи, як тепер кажуть, українськими. Хотів би переговорити з паном Кошовим.

      – Ви домовлялися?

      – Ні.

      – В такому разі я перекажу йому, що ви приходили. Пан Кошовий ще спить, перед тим кілька днів, якщо не тижнів…

      – Знаю, – Гірняк зупинив Магду порухом руки. – Він робить гідну справу в наших спільних інтересах. Але вчора дещо сталося, він має про це знати. І не лише знати – повинен негайно, чимшвидше втрутитися і врятувати людину.

      – Кому я що винен?

      Магда озирнулася й ступила вбік, побачивши в дверях спальні Клима, ще заспаного і в халаті, але вже готового до розмови.

      – Ви голосно говорите, та й заспав я нині, справді ноги не тримають. З ким маю честь?

      – Я назвався – Роман Гірняк.

      – Здається, читав кілька ваших публікацій в «Українському слові».

      – Не лише там.

      – Різкувато пишете.

      – Інакше ніяк. Тепер час радикальних заяв і не менш рішучих дій.

      Магда відчувала себе зайвою між двома чоловіками. Та не збиралася зі світським виразом обличчя залишати їх під виглядом, ніби справді має зараз якійсь невідкладні справи. Замість того кивком запросила гостя пройти до кімнати, зачинила за ним двері, стала поруч із Кошовим. Даючи тим самим зрозуміти: без її участі тут нічого не відбувається.

      – Ви знайшли мою адресу і примчали рано в неділю, – повів далі Клим. – Я, на вашу думку, маю зриватися з місця й когось рятувати. Саме я, – він тицьнув себе пальцем у груди. – Хоча є поліція, військова комендатура, загалом – більш впливові й значимі персони. То в чому справа?

      – Ви – адвокат.

      – Не практикую.

      – Знаю. Але ви – наш адвокат, пане Кошовий. Ви представляєте інтереси української суспільності й певною мірою репрезентуєте її.

      – Це моя громадянська позиція, пане Гірняк. До чого тут адвокат?

      – Бо самої позиції не досить, аби витягнути з тюрми Захара Ладного.

      Смикнулося віко.

      – Того СКАЧАТЬ