Втікач із Бригідок. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Веслава Зінгера вона пам’ятала череванем, який постійно пітнів і від цього ніяковів, витираючи краплі хусткою. Ось і зараз тримав її в руці, нервово жмакаючи.

      – Добрий ранок, пані Магдо.

      – Добрий, пане Зінгере, – кивнула вона, відчуваючи, з чим той прийшов.

      І не помилилася – він почав уже без звичних у таких випадках передмов.

      – Чи можу я говорити з паном Кошовим?

      – Він ще спить. Я б просила, коли ваша ласка, не турбувати його.

      – Тоді поговоримо з вами. Ви теж тут мешкаєте вже трохи більше року, й це для мене… для нас із пані Зінгеровою велика честь.

      – Що саме?

      – Надати притулок пані Богданович…

      – Я не в притулку, – трохи різче, ніж хотіла, перервала його Магда. – Навряд чи вам треба пояснювати, чому я тут оселилася. І, між іншим, міняти помешкання поки не збираюся. Це до питання про згадану вами честь.

      Зінгер зняв ярмулку, витер зволожілу лисину, повернув убір назад, старанно поправив, аби трималася точно на маківці.

      – Дуже перепрошую, якщо дозволив собі зайвого, пані Магдо. Повірте, я не хотів…

      – До справ, пане Зінгере.

      Домовласник потягнув носом повітря:

      – Невже справжня кава? Розкіш у наш час.

      – Так, дякую, що нагадали. Момент, я зараз повернуся.

      Магда вийшла на кухню, вимкнула вогонь, перемішала ароматне вариво, зітхнула й пішла на цю жертву: налила каву в дві чашки, одну з них віднесла Зінгеру. Той узяв обережно, двома пальцями, немов йому давали крихку коштовну річ. Потягнув носом, зробив ковток, відставивши мізинця й тут же обпік губи, зойкнув.

      – Обережно, пане Зінгере.

      – Знову перепрошую. Справді, давно забутий смак. Отже, каву ви роздобули.

      – Дякуйте панові Кошовому.

      – То, може, час уже роздобути й гроші?

      Кава не вистигла, але Зінгер, уже не боячись обпектися, одним ковтком відпив половину. Тон у нього непомітно змінився, у голосі вчулися тверді нотки, змішані з погано прихованою образою:

      – Пані Магдо, ви знаєте – мій двірник Гнат Бульбаш утік минулого року разом із російським військом. Перед тим цей невдячний спробував пограбувати мене і вдарив пані Зінгерову. Розжитися цьому негідникові не було чим, він удовольнився коралями й перстеником, який моя дружина мала необережність носити на безіменному пальці. Мій подарунок на двадцять п’ять років нашого подружнього життя…

      – Я вже співчувала вам. Але, пане Зінгере, від росіян та їхніх поплічників постраждала не лише ваша родина. Згадайте тих, кого вбивали серед білого дня просто на вулицях.

      – Не нарікаю, – він хитнув головою. – У жодному разі не шкодую, що вдалося відбутися малою кров’ю. Та з того часу я не можу собі дозволити найняти іншого двірника. Роблю його роботу сам, де ви бачили таких СКАЧАТЬ