Стрілець. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ У погляді, яким він окинув стрільця, не було страху. Відкритий клаптик шкіри на обличчі, що прозирав між бородою й чуприною, схоже, не зачепило гниття, а очі, хоч і трохи дикі, здавалися нормальними. – Довгих днів і приємних ночей тобі, незнайомцю.

      – І тобі того самого, тільки вдвічі більше.

      – А це вже навряд, – відповів поселянин і уривчасто реготнув. – У мене нема нічого, крім кукурудзи й бобів. Кукурудза дармова, а от за боби тре’ шось давати. Їх іноді приносить чоловік. Надовго не лишається. – Поселянин коротко розсміявся. – Боїться привидів. І людиноптаха.

      – Я його бачив. Людиноптаха, тобто. Він утік од мене.

      – Так, він заблукав. Каже, що шукає місце Алгул-Сьєнто, тільки іноді називає його Блакитним Раєм чи Раєм, не доберу яким. Ти про таке чув?

      Стрілець похитав головою.

      – Ну… він не кусається й ні на що не сподівається, то й ну його в дупу. Ти є живий чи ти є мертвий?

      – Живий, – відповів стрілець. – Ти говориш зовсім як манні.

      – Я трохи пробув із ними, але то було не життя для мене. Вони занадто балакучі й завжди шукають щілини у світі.

      І це правда, подумав стрілець. Народ манні завжди в дорозі.

      Деякий час вони мовчки споглядали один одного, а потім поселянин простягнув руку:

      – Я Браун.

      Стрілець відповів потиском і назвався сам. Цієї миті охлялий крук, що сидів на верхівці низького даху, обкладеного дерном, каркнув. Поселянин показав на нього швидким жестом руки:

      – Це Золтан.

      Зачувши своє ім’я, крук іще раз каркнув і злетів до Брауна. Сів на голові поселянина й зручно вмостився там, запустивши кігті в розкошланий чуб.

      – Трахати тебе, – виразно прокаркав крук. – Тебе й коняку, на котрій ти приїхав.

      Стрілець приязно кивнув.

      – Боби, боби, музичний фрукт, – натхненно проспівав крук речитативом. – Їси-їси, а з дупи звук.

      – Ти його цього вчиш?

      – Гадаю, це все, що він хоче знати, – відповів Браун. – Якось я пробував навчити його «Отче наш». – Його погляд помандрував десь за хатину, до безбарвної сланцевої пустелі, і на мить там затримався. – Та, схоже, «Отче наш» не для цього краю. Ти стрілець, чи не так?

      – Так. – Він присів навпочіпки й витяг тютюн. Золтан спікірував з голови Брауна й сів, тріпочучи крильми, на плече стрільця.

      – Я думав, вас уже не залишилося.

      – Тепер бачиш, що це не так, правда ж?

      – Ти прийшов із Внутрішнього Світу?

      – Давно це було, – погодився стрілець.

      – Там щось лишилося?

      На це стрілець не відповів, але вираз його обличчя промовляв: цю тему краще не зачіпати.

      – Переслідуєш того, іншого, так?

      – Точно. – І вслід за цим пролунало неминуче питання: – Давно він тут пройшов?

      Браун СКАЧАТЬ