Багряний рейд. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Сокира застрягла в поліні, дроворуб рвучко підняв її, знову вдарив низом поліна об колоду, за третім разом перевернув, лупонувши обухом.

      Розкололося аж тепер.

      Юрій розрубав кожну половинку ще навпіл, тепер уже пішло легше. Упоравшись, відкинув носаком кирзача готові дрова ближче до купи, торкнувся великим пальцем леза, потім без страху надавив усією долонею, скривився.

      – Тупа.

      – Так нагостри.

      – Давай чим – запросто.

      – Бруска в хазяйстві нема. – Майя розвела руками. – А дрова потрібні. Пічку топити, їсти варити. Та й холоди, кажуть, цього року прийдуть уже на початку жовтня.

      – Я тобі ще організую. – Гордієнко підхопив нове поліно, підкинув на руці, розрубувати не спішив. – Вугілля теж роздобуду.

      – Для мене не дадуть. Особливо тепер. Усе село знає, що мене тягали до Фоміна.

      – Не тягали, – виправив Юрій. – Ти знаєш, як воно, коли справді тягають. Ще й краще за мене. Викликали повісткою.

      – Могла не повернутися.

      Прилаштувавши поліно, Гордієнко розрубав і його, цього разу – з другого удару, потім застромив сокиру в колоду.

      – Я прокачав, Майко. Тебе вичесали гребенем.

      – А простіше?

      – Куди вже простіше.

      Гордієнко присів на краєчок колоди, видобув кисет, папірці, спритно зробив самокрутку, крутнув коліщатко саморобної «катюші»[15], глянув на вогник, але підкурювати не спішив.

      – У Фоміна – чергова рознарядка. Перевірити неблагонадійних, згідно з відомим тобі розпорядженням. Я попереджав.

      – Ага, – кивнула Майя. – Сказав. Мені після того в погріб ховатися, пересиджувати оці всі перевірки?

      Палець дільничного знову крутнув коліщатко. Цього разу вогник лизнув край цигарки. Затягнувшись, Юрій сплюнув налиплі до губ тютюнові крихти.

      – Жінка, яка тебе впізнала. Ти говорила про неї. Вона написала донос.

      – Здогадуюсь. Нічого дивного. – Майя знизала плечима. – Коли буваю в Макарові, часто бачу таких знайомих. Особливо на базарі. Відводять очі. Ця, бач, не стрималася.

      – Запитай, чому аж тепер виявила такого ворога, як оце ти.

      – Чому? – слухняно спитала Майя.

      – Її загребли раніше. Прізвище пам’ятаєш?

      – Улянич Тетяна, – відповіла, ніби рапортувала.

      – Отак відразу впізнала?

      – Знаєш, Юрку, я тренувала пам’ять. Не могла записувати, сам розумієш, ризиковано. Тому фіксувала прізвища всіх, кого оформляла на роботи до Німеччини. Думала – раптом усе ж таки комусь із наших та й знадобляться. А воно нікому зараз не треба.

      – Зате пам’ять хороша, – гмикнув Гордієнко. – Добре. Так ось, цю Улянич минулої зими переселили в окрему квартиру. Там будинок на три родини, радянська влада видавала ордери постраждалим від німецької окупації. Все одно її хату розгатив німецький снаряд, жила в землянці. А тепер повернулися справжні СКАЧАТЬ