Талісман. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      Філ Сойєр недооцінював Морґана Слоута з часу їхньої першої зустрічі, коли обидва були новенькими в Єлі. Можливо, припускав Слоут, його легко було недооцінити – товстий вісімнадцятирічний коротун з Акрона, неохайний, сповнений тривог та амбіцій, він тоді вперше в житті вибрався кудись за межі Огайо. Слухаючи невимушені розмови своїх однокурсників про Нью-Йорк, про «21»[50], про «Сторк Клаб»[51] і про те, як вони бачили Брубека[52] на Бейзін-стрит та Еролла Ґарнера[53] у «Ванґварді»[54], він пітнів, намагаючись не виказати власного невігластва. «Я справді люблю центральну частину міста», – кидав він з усією невимушеністю, на яку був здатен, із мокрими від поту пальцями, що судомно стискалися в кулаки. (Ранками Слоут сотню разів бачив, що долоні поцятковані синцями від нігтів.) «Яка центральна частина?» – спитав його Том Вудбайн. Усі навколо загиготіли. «Ну ти знаєш, Бродвей та Віллидж. Там от». Ще більше гиготіння, ще більше неприязні. Він був непривабливим і погано вбраним; його гардероб складався з двох темно-сірих костюмів, які, певно, шили на людину з плечима опудала. Лисіти Слоут почав іще в старшій школі, і рожева шкіра просвічувала крізь коротке прилизане волосся.

      Ні, красивим Слоут не був ніколи, і нікуди від цього не подінешся. Люди навколо змушували його почуватися стиснутим кулаком: ті ранкові синці були розмитими фотографіями його душі. У решти охочих до театру, на кшталт нього та Сойєра, були гарні профілі, пласкі животи та невимушені манери. Ті люди розсідалися на своїх шезлонгах в «люксі» в «Девенпорті», тоді як Слоут сходив потом і далі стовбичив, аби не пом’яти штани та носити їх іще кілька днів поспіль. Це часом нагадувало йому посиденьки молодих богів – кашемірові светри лежали на їхніх плечах, як золоте руно. Вони збиралися стати акторами, драматургами, авторами пісень. Слоут бачив себе режисером: він міг заманити всіх у химерну павутину задумів, яку було під силу розплутати тільки йому.

      Сойєр та Том Вудбайн, які, на думку Слоута, були неймовірно багатими, жили в одній кімнаті гуртожитку. Вудбайн не виявляв особливого інтересу до театру та крутився навколо студентської театральної майстерні, бо туди ходив Філ. Іще один золотий хлопчик із приватної школи, Томас Вудбайн відрізнявся від решти цілковитою серйозністю та прямотою. Він планував стати юристом, і, здається, уже демонстрував непідкупність та неупередженість судді. Щоправда, більшість Вудбайнових знайомих казали, що той опиниться у Верховному Суді, і юнак надзвичайно ніяковів із цього приводу. За термінологією Слоута, Вудбайн був позбавленим будь-яких амбіцій. Йому більше хотілося жити правильно, аніж жити добре. Звісно, у нього було все, а якщо раптом і бракувало чогось, то люди навколо швидко йому це давали. Звідки в нього могли взятися амбіції, коли він був розбещеним природою та друзями? Слоут майже підсвідомо зневажав Вудбайна та не міг примусити себе називати його «Томмі».

      За СКАЧАТЬ