Коханець леді Чаттерлі. Девід Герберт Лоуренс
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Коханець леді Чаттерлі - Девід Герберт Лоуренс страница 18

СКАЧАТЬ грати у дружбу. А щодо жінок він не мав такої певності.

      Сніданок подавали у спальні. Кліффорд ніколи не показувався до ланчу, і в їдальні було трохи тоскно. Після кави Майкліс, турботна й непосидюча душа, роздумував, куди себе подіти. Був чудовий день листопаду… чудовий, як для Рагбі. Він зиркнув на смутний парк. Господи! Оце місцинка!

      Він послав служника спитати, чи не потрібна від нього якась допомога леді Чаттерлі, оскільки він думає з’їздити до Шеффілда. Надійшла відповідь: чи не буде він ласкавий сам піднятись до вітальні леді Чаттерлі?

      Вітальня Конні знаходилась на четвертому, верхньому, поверсі центральної частини будинку. Кімнати Кліффорда, ясна річ, були на першому поверсі. Майклісові лестило, що його запросили до особистих апартаментів леді Чаттерлі. Він наосліп прямував за слугою… Він ніколи не помічав речей навколо себе, не завважував, що його оточує. В її кімнаті він мазнув байдужим поглядом по німецьких копіях Ренуара і Сезанна[17].

      – Тут дуже мило, – сказав він, посміхнувшись своєю дивною посмішкою – так, наче йому було боляче всміхатися, показуючи зуби. – Ви вчинили мудро, видершись аж нагору.

      – Так, згодна, – відповіла вона.

      Її кімната була єдиним веселим, сучасним місцем у будинку, єдиною світлою плямою на тлі Рагбі, де повністю розкривалася її особистість. Кліффорд ніколи не бачив цієї кімнати, і Конні запрошувала сюди небагатьох.

      Вони з Майклісом сіли по різні боки каміна і розговорилися. Вона розпитувала його про нього самого, про його батька й матір, про братів… Люди завжди чимось її цікавили, а коли вони ще й пробуджували симпатію, вона зовсім забувала про класові розмежування. Майкліс відверто розповідав про себе, дуже відверто, без усякої гри на публіку, – просто відкривав їй свою згірклу, збайдужілу душу безпритульного собаки, а іноді в його словах світилася мстива гордість за свій успіх.

      – Але чому ви – така самотня пташка? – спитала Конні, і він знову кинув на неї отой свій глибокий допитливий погляд.

      – Так вже воно в деяких птахів ведеться, – відповів він. І додав з відтінком дружньої іронії: – А ви гляньте-но на себе, хіба ви не живете, як самотнє пташенятко?

      Конні, трохи збентежена, якусь хвилю мовчала. Потім промовила:

      – Лише частково. І все одно не зовсім самотньо, як ви.

      – Отже, я – зовсім самотній птах? – перепитав він, знову всміхаючись, ніби його мучив зубний біль, – такою кривою була ця посмішка, а очі лишалися незмінно смутними або покірними, зневіреними та зляканими.

      – А що? – спитала вона, затамувавши подих. – Ви ж такий і є, хіба ні?

      Вона відчула його шалене бажання, що линуло до неї, і ледве опанувала себе.

      – О, ви маєте рацію, – відповів він, відвертаючись та опускаючи погляд з тією незворушністю прадавньої раси, що майже не зустрічається нині. І саме це позбавило Конні останньої змоги опиратися. Вона більше СКАЧАТЬ



<p>17</p>

…по копіях Ренуара і Сезанна… – П’єр Огюст Ренуар (1841–1919) і Поль Сезан (1836–1906) – французькі художники-імпресіоністи.