В очікуванні кінця світу. Марiанна Гончарова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зітхає, переходить від дверей моєї спальні до дверей дитячої, цокаючи кігтиками по дощаній підлозі. Гучно бухкається на підлогу, бурчить, цмокає, хропе. А зараз узагалі нічого не чутно. І не видно. Яка непроглядна, надзвичайно чорна темінь. Жоден контур не вимальовується. Я почуваюся маленьким згустком у гігантському порожньому просторі. Лихоманить. Тиша. Тиша. Тиша. От уміє ж вона, ця тиша! Враз як заволає беззвучно. Як перекошене обличчя на тій картині…

      Репродукція у нас висіла вдома у вітальні. І навіщо мама повісила саме цю репродукцію? Вона мене страшенно лякала.

      Прийшов якось до нас колишній наш сусід дядько Митро Савчук. Хрипкий голос, кашляє. Я його завжди трішки боялась. А його дружину – навпаки. Я допомагала купати її новонароджену доньку Наташу. В маленькому коритці. І, до речі, то був найголовніший мій досвід у справі купання немовлят. Згодом, коли мені треба було вперше купати свого сина, я зробила все точнісінько так, як робила дружина дядька Митра Савчука. І навіть ліктиком перевірила, наскільки гаряча вода. Хоча у мене вже був спеціальний термометр.

      Його обличчя, дядька Митра Савчука, неначе складалось із самих тільки гострих кутів – гострий ніс, гострі вилиці, гострі жмутки волосся, гострі кісточки пальців. Гострі коліна, гострі плечі. Навіть голос був якимсь колючим. І от же ж часи були тоді: мені років п’ять, а я спокійно відчинила двері на стукіт. Увечері. Не питаючи, хто там і навіщо прийшов. До речі, я досить довго була певна, що якщо людина старша за мене, значить, знає, що робить, і чинить завжди правильно. Наш колишній сусід дядько Митро Савчук сказав: здрастуйте, а де Боря. Боря – мій тато. А тато був у той час на тренуванні. І дядько Митро Савчук сказав, що зачекає, зайшов до вітальні, сів і запитав своїм хрипким голосом: «Манечко, у вас можна?…» І сказав незнайоме мені слово. І я про всяк випадок кивнула. Якщо дорослий запитує, чи можна, значить, він сам знає, що можна. І він дістав картонну коробочку, з неї витяг цигарку, запалив… Наш тато не палив, і я вперше спостерігала тоді всю цю дивну церемонію. «Герніка» у мене тепер часто асоціюється саме з неприємним запахом тютюнового диму. Мене почало сильно млоїти. А ще навпроти були ці виразні некрасиві жахливі волаючі обличчя. На щастя, невдовзі прийшла мама, насварилася на нашого колишнього сусіда дядька Митра Савчука і прочинила вікно. Взимку прочинене вікно – прекрасно! Я так зраділа.

      Як же я люблю, щоби все було не так, як заведено. Це такий незвичайний стан! Коли у мене трапляються подібні дисонанси, я одразу ніби сідаю в машину часу і потрапляю в інше десятиліття. І згадую, як тішилася, коли мама взимку раптом відчиняла вікна, не кватирку, а ціле вікно, дуже рідко, але таке бувало. І як я хапала сніг з підвіконня. Або коли вона несподівано забирала мене з важливих уроків, і не для того, щоб іти до поліклініки, а щоби подивитись хороше і рідкісне кіно. А яка я була щаслива, коли мене хвору, з температурою тридцять вісім і два, мама закутала і на таксі, витративши на нього половину своєї зарплатні, повезла в сусіднє місто, бо там останній день працювала виставка японської гравюри. А хіба можна забути, як улітку, в найсильнішу спеку, ми з сестрою тихенько СКАЧАТЬ