В очікуванні кінця світу. Марiанна Гончарова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ було заведено, допомагав усім: сусідам, знайомим, усім, хто приходив або до синагоги, або просто до нього додому, всім, хто просив. Ще румунські війська не зайшли, тільки чутки пішли про їхній наступ, а сусіди вже закололи всіх. Дівчаток. Рабина. Рабаніт. Вилами.

      Як збагнути, як це збагнути, як збагнути?…

      Мені часто сниться, що я, в довгій сірій сукні, в хустці поверх довгого чорного заплетеного волосся, боса, втікаю від когось і ховаю в себе чиїхось маленьких дітей. Я боюся, щоб діти не заплакали від голоду або втоми. Щоб нас не знайшли. Я поспіхом підіймаюсь у сховище по сходах з ламкими небезпечними гнилими перекладинами, з провалами, що відкривають страшну порожню висоту внизу під ногами, майже біжу, притискаючи до грудей маленького хлопчика, тримаючи за руку ледь старшу дівчинку. А потім стою с ними, з цими дітьми, біля річки, а зеленим схилом, від древнього напівзруйнованого дерев’яного млина, що незворушно стоїть на вершині пагорба, впевнено крокуючи, спускаються люди з пов’язками на рукавах звичайних поношених жакетів, у нечищених чоботах. І кожен притримує лівою рукою автомат у себе на плечі. Вони прискорюють крок, вказуючи на нас із дітьми пальцями. Втікати мені нікуди. Останнє, що я бачу, – сірий від пилюки чобіт з опалою по нозі, потрісканою халявою. І в паніці я завжди прокидаюся.

      Чому мені сниться цей чужий сон? Що в моїй домівці приймає, немов антена, цей повторюваний, жахливий, заблукалий у космосі сон? Ключ!

      Можливо, мені слід було б за всіма вселенськими канонами оплакати тих, кому належав той, знайдений нами старовинний ключ? Тих, хто жив там, де зараз стоїть наш будинок. І цей кошмар припинив би мені снитися?

* * *

      Галина Володимирівна Дроздовська, дивовижна жінка, відчайдушна модниця і кокетка, смішлива, завжди жвава і радісна. Якось ми пили чай у нас на роботі. І вона розповіла про пляшку. Просто так розповіла, без надриву, без пафосу. До слова припало. Я дивилась на неї і думала, що ось вона таке пережила в дитинстві, що вже не важливо, якою вона стала, як проживала вона своє життя, хоча вона була хорошою, і я її дуже любила.

      Галина Володимирівна, маленька Галя, донька залізничника, дружила з такою собі Фрідкою. Ну, дівчинка така, Фрідка, кудлата, криклива, безтурботна. Вони разом ходили до румунської школи, разом бавилися на подвір’ї, Фрідчина мама частувала дітей Дроздовських цикер-лейкех і флудн, а Галіна мама пекла і роздавала пиріжки та булки численним Фрідчиним братам і сестрам. І якось листоноша Бадян проїжджав повз їхній будинок. Він зупинив коня, спішився, зайшов на обійстя і сказав Галиній мамі: «Мадам Дроздовська, здрастуйте, – сказав листоноша Бадян (манірний Бадян, предмет кпинів усіх дітей вулиці, він був колишнім шкільним професором, тобто вчителем, але вже трішки несповна розуму. І при Совітах він почав розвозити пошту. Адже був письменним і міг читати адреси кількома мовами). Він сказав:

      – Здрастуйте, мадам Дроздовська, листів для вас сьогодні не маю, але маю вам одну хорошу пораду. Замкніть дітей у будинку на великий СКАЧАТЬ