Ратники князя Лева. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

      – Столицею чого?

      Стоян пильно подивився на Тугара.

      – Слушне запитання, але Лев уміє чекати, – відповів господар.

      Тугар подивувався такій обізнаності господаря, але вирішив не розпитувати далі. Стоян відчув, що, здається, наговорив зайвого. Тож запитав:

      – А в якій справі ти прибув? Може, я чимось допоможу?

      – А, це… – Тугар відмахнувся. – Шукаю свого брата.

      – Саме тут, у Львові?

      – Мені сказали, що саме сюди вони попрямували.

      – Вони?

      – Мої брат і сестра. Вона, щоправда, не рідна нам, але ми вважали своєю.

      – А як звали брата і сестру?

      – Неждан і Злата, – сказав Тугар.

      – Давно це було?

      – Дев’ять, може, десять років тому…

      Стоян прихилився спиною до стіни, згадуючи.

      – Тож скільки їм тоді було років?

      – Братові – не більше сімнадцяти, Златі – десь під двадцять.

      Подумавши трохи, Стоян похитав головою.

      – Хтозна… Ти кажеш, минуло десять літ?

      – Я точно не знаю. Десять, дев’ять, вісім… Ми розсталися десять років тому. Я їх залишив у Луковому разом із матір’ю. Коли повернувся, мати вже померла, а вони двоє десь виїхали. Люди сказали, що наче сюди.

      – Саме вісім років тому Львів заполонили, з одного боку, люди, що тікали від орд Буругдая, а з іншого – самі орди. Саме тоді князь Данило змушений був розібрати міські мури в усіх своїх містах. Тільки Холм Бурундай дозволив не чіпати. Тоді багато було людей. Щоб розібрати мури (а зробити це треба було швидко), князь зігнав людей з усіх усюд. Багато хто залишилися тут. Але я не пам’ятаю, щоб серед городян когось так звали, – знизав плечима Стоян. – Хоча, стривай…

      Він гукнув жінку. Вона з’явилася перед чоловіками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день гріх, треба постувати. Але Стоян запитав її про інше.

      – Як їх звали? – підійшла ближче Цвітава.

      – Неждан і Злата, – повідомив Тугар.

      – Щось пригадується… Саме тоді, давніше, я пам’ятаю двох молодят, що назвалися братом і сестрою. Брата не пригадую, а от сестра… Вона мала золотаве волосся? – раптом запитала Цвітава.

      Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жінку.

      – До чого тут це? – засумнівався він.

      – Золото в імені, золото у волоссі, – таємниче мовила Цвітава. А Тугар подивився на господиню з надією.

      Вона лише ствердно кивнула головою.

      – Що з ними сталося? – скинувся Тугар.

      – Цього не можу сказати. Дехто з людей залишився тут, але не вони. Інші повернулися домів.

      – Не вони…

      – А когось князь відправив на сторожу границь, – додала Цвітава. – Але…

      – Що?..

      – Але мені пригадується, що з нею, здається, була мала дитина…

      III

СКАЧАТЬ