Афганський кут крилатої Серафими. Раїса Плотникова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ковток і мужньо передала посудину Серафимі. Гай, тамуючи в собі дивне, чи не перше в житті усвідомлене відчуття спраги, що сидить десь глибоко всередині і монстром смокче, вимагає, ссе, прилаштувала флягу до ремінця на брюках. Зробила кілька кроків, та занудне, ледь вловиме хлюпання притупляло мисль, довбало голову, скиглило… Винувато кліпнувши віями, Серафима зняла посудину, обережно відміряла свій ковток.

      Вузенька стежка піднімалася по вертикалі, мережачи у скелястому ландшафті загадковий лабіринт. Розминутися тут було неможливо – треба йти слід у слід. Попереду вправно, безшумно, наче гірський барс, ішов Гуров, за ним, помітно хекаючи, поспішав капітан Донець, він час від часу озирався і допомагав Лорі, яка намагалася не відриватися ні на крок.

      Серафима, долаючи підйом, усвідомлювала цю, не вельми рівну стежку, як відрізок прямої. Дивно – ніколи не вважала себе прихильнецею точних наук, а все своє свідоме життя розкреслювана щось геометричне, наче у такий спосіб простіше вирішувати завдання, які химерувала перед нею кожна наступна мить.

      – Давайте я піду попереду, може, десь хоч руку подам, – перебив думку рядовий Мусін, що йшов позаду й іноді несміливо підштовхував жінку.

      Гай глянула на добродушне, обпалене сонцем обличчя. «Рязанська пичка», – майнула думка, відзначаючи кругленький картоплинкою ніс і сині-пресині очі.

      – Давно пора, – підтримав рядового азіатський здоровань – сержант Алімов.

      Серафима критично поглянула на свої розідрані до крові руки і, відчувши зайвий раз дріж у м’язах ніг, погодилась.

      – Льоха, бачиш виступ. Зіпрись на нього, а вона нехай повернеться трохи назад, – командував передислокацією сержант.

      Він уважно стежив за повільними рухами Мусіна і Серафими та несподівано різко і пронизливо засичав:

      – Стій, не рухатись! Завмерли, чуєте, завмерли!

      – Що там? – ледве тримаючись на крихітному виступі, прохрипів Мусін.

      – Міна! Італійська протипіхотна міна, я думав, що то дрібний базальт, а то міна. Дивись уважно, трохи праворуч, перед Серафимою.

      Гай даремне прикувала погляд до стежини – нічого не могла вгледіти, вгадати, тільки відчувала перед собою роззявлену пащеку монстра, який за одну мить може розірвати на дрібне шмаття. Секунди миготіли з подвоєною швидкістю…

      – Сповзай сюди, а ти, Льоха, злазь на стежину і обережно обмалюй камінцем міну, – командував Алімов.

      Вони обминули міну, вони дерлися на гору, наздоганяючи своїх, балансуючи, падаючи, лаючись подумки і вголос, сподіваючись на грані відчаю, ставлячи собі за мету одне-єдине – видертися на цю розтрикляту скелю. Вони не знали, що буде потім, здавалося, навіть мета – вижити – не існує, треба тільки подолати зараз бар’єр.

      Стежка круто повернула і обірвалася зненацька, чималеньке плато мовби зависло в повітрі. Лора лежала долілиць, Донець – горілиць, обоє важко дихали, Гуров сидів поруч, побачивши Серафиму, Алімова і Мусіна, пружно скочив на ноги.

      – Чому затрималися, що трапилось?

СКАЧАТЬ