Афганський кут крилатої Серафими. Раїса Плотникова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що ніхто нічого не знає. Давай цигарки і печиво і я зникну, – майже кричав у обличчя молодої жінки, що стояла по той бік прилавка, екзольтований сержантик.

      – Я тобі сказала, стань у чергу як усі, – говорила та, помітно хвилюючись: червоні плями затопили обличчя, а в голосі відчувалася вібрація.

      – Та пішла ти… Я під кулями вчора повзав, а вона тут викабелюється.

      – А сам би ти не пішов?… Он ті хлопчаки теж учора не на Маямі кайфували, – вона кивнула головою убік невеличкої черги. – Чим ти кращий?

      – Афганська шворка, – цвіркнув разом зі слиною сержант і вискочив із крамниці, грюкнувши дверима.

      Серафима розгубилася, чомусь здалося, що це її облаяли, уявила себе за прилавком. Ніколи не вміла достойно реагувати на подібне, завжди пасувала.

      – Замовляйте, чого мовчите? – обізвалась до неї жіночка, якій щойно перепало.

      Гай збагнула, що вони залишились у крамниці вдвох.

      – Мені чаю.

      – Який давати: індійський, цейлонський?

      – Кращий.

      – Візьміть оцей – крупнолистний, – вже з абсолютним спокоєм у голосі сказала продавець, а потім зацікавлено зиркнувши, запитала: – А ви, мабуть, новенька?

      – Так.

      – Вразило? Мені теж неприємно, але, повірте, це не найгірше. Треба робити знижку на їхні нерви, хоча я цього не залишу, на комсомольських зборах розберемось.

      – Мабуть, варто, – сказала Серафима, а мисль ковзнула кудись убік: значить, загроза соцреалістичного виховання неминуче буде переслідувати не тільки того сержантика, а й її саму, бо якось ніколи не клеїлось з кодексами, уставами, догмами, правилами – завжди несло кудись за рамки. Її лаяли, їй клеїли догани, різали статті, публічно робили всілякі критичні резюме, а потайки залицялись і шепотіли солодаві компліменти.

      Невеличка, симпатична господиня крамниці відволіклась до покупця, який щойно переступив поріг. Гай хотіла йти, але її окликнули:

      – Почекайте хвилиночку.

      Зупинилась, розглядаючи трохи розмаїтіший, ніж у Союзі товар: болгарські цигарки, консерви, дрібна всячина…

      – Давай познайомимось, мене звуть Лєнкою, а тебе? – зовсім запросто звернулась продавець.

      Назвавши себе, Серафима запитала:

      – А прізвище твоє як?

      – Навіщо? Лєнка та й годі – я звикла.

      Розговорилися, може й ні про що, але якось по-людськи, такий механізм взаємин не передбачає аніякісіньких умовностей. Теревениш про каву, про вчорашній день, про подряпину на лівій нозі, про колишню рашидівську політику щодо Сходу, про зміни в Союзі, а стосунки вже закручують тоненьку нитку спілкування у клубочок.

      – Якщо у тебе нічогісінько немає, я дам грошей – прикупи що треба, а розбагатієш – повернеш.

      – Не завадило б, – без особливого ентузіазму сказала Серафима.

      – Так давай рвонемо сьогодні СКАЧАТЬ