Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ замовляють яблучний коблер. Тато роздивляється кульку ванільного на скоринці, звівши в суцільну лінію кущасті брови.

      – Моя дружина подавала таке з жирними вершками. Її звали Дорі. Це від Дорін. Як у «Клубі Мікі-Мауса»[66]. Привіт-привіт, просимо-просимо, надзвичайно вам раді.

      – Тату, я знаю. Їж давай.

      – Ти Дуґі?

      – Угу.

      – Точно? Голову мені не морочиш?

      – Ні, тату, я Дуґі.

      Батько підносить догори ложку яблук, з якої скрапує морозиво.

      – Ми ходили, правда ж?

      – Ходили куди?

      – По цукерки в костюмах Бетмена й Робіна.

      Від несподіванки Сендерсон заливається сміхом.

      – Звісно, ходили! Мама сказала, що я народився дурком, а от тобі виправдання нема. А Реджі й близько до нас підходити не хотів. Сказав, що йому огидна вся ця затія.

      – Я тоді баньки залив, – каже тато й береться їсти десерт. А доївши, відригує, тицяє пальцем у вікно й каже: – Глянь на отих пташок. Ще раз, як вони звуться?

      Сендерсон дивиться. Птахи купчаться на сміттєбаку, що стоїть на паркувальному майданчику. Ще кілька повсідалися на паркан поза ним.

      – Ворони, тату.

      – Точно, Господи, я ж знав, – говорить тато. – Тоді нас ворони не діймали. У нас була пневматична гвинтівка. Ану слухай. – Він діловито нахиляється вперед. – Ми вже тут бували?

      У думках Сендерсона блискавкою пролітають метафізичні можливості, що криються в цьому запитанні, і він відповідає:

      – Так. Ми буваємо тут мало не щонеділі.

      – Гарне місце. Але знаєш, я думаю, треба вертатись. Я стомився. Хочу отого іншого.

      – Подрімати.

      – Отого іншого, – каже тато й дивиться на нього бундючним поглядом.

      Сендерсон жестом просить, щоб виписали рахунок. Поки він розплачується біля каси, тато з поважним виглядом, запхавши руки глибоко в кишені, прямує до виходу. Сендерсон квапливо хапає здачу й біжить стрімголов, щоб зловити двері, перш ніж тато встигне вийти на паркінг чи на чотири смуги Комерс-вей, якими летить транспорт.

      – Хороший був вечір, – каже тато, коли Сендерсон застібає на ньому пасок.

      – Який вечір?

      – Гелловіну, дурко. Тобі було вісім, отож, тоді був тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятий. Бо ти народився в п’ятдесят першому.

      Сендерсон вражено дивиться на батька, проте старий уже втупився просто поперед себе в смуги машин. Сендерсон зачиняє пасажирські дверцята, обходить свій «Субару» спереду, всідається за кермо. Два-три квартали вони мовчать, і Сендерсон уже думає, що батько про все забув. Але ні.

      – Коли ми прийшли до будинку Форестерів біля підніжжя пагорба… пам’ятаєш пагорб?

      – Пагорб на Черч-стрит, авжеж.

      – Точно! Норма Форестер відчинила двері й каже тобі… ти тоді не встиг ще й рота розкрити… каже: «Цукерки чи життя?» А тоді на мене СКАЧАТЬ