Мексиканські хроніки. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ подумав, що той ризик не такий уже й незначний, пригадавши темні стокгольмські ночі наприкінці кожного робочого тижня, коли добра половина молодих людей віком від 18 до 25 років упивалися до напівпритомності. Але я зметикував, що то така особлива мексиканська метафора.

      – Тобто ти радиш?…

      – Щасливої дороги, чувак. А зараз я хочу спати.

      Я відкинув убік телефон, потім замружився, як той піонер, який ненароком побачив у вітрині кіоску свіжий номер журналу «Penthouse», і натиснув кнопку «Confirm order».[23] Секунд із тридцять вікно браузера підозріло блискало та змигувало, вивіряючи правильність номера кредитної карти та наявність коштів на рахунку. По-моєму, я зовсім не дихав увесь той час і, якби перевірка затяглась, а вікно Explorer’а продовжило смикатись, мабуть, там і здубився би від асфіксії. Однак через півхвилини, наче втомившись знущатись із мене, браузер нарешті видав:

      Your order is confirmed

      Your reference number: 2FRY6T

      Passenger name: Mr. Maksym Kidruk.[24]

      І далі йшла детальна інформація про аеропорти, типи літаків, номери рейсів, дні та години відльоту.

      Я верескнув і підскочив заледве не до стелі. А потім щосили заволав трубним гласом африканського буйвола в сезон парування, розбудивши тому добру половину інтернаціонального студмістечка:

      – Я зробив це! Я зроби-и-ив це! Я їду до Мексики-и-и!

      Шляху назад не було.

      До світання лишалося менше трьох годин. Я закутався в ковдру та спробував заснути, однак довго не міг відійти до сну, терся, совався і в’юном звивався, загортаючись у ковдру, як у кокон, іноді визираючи у вікно на чистий серп місяця.

      Поринаючи у в’язку дрімоту, я все ще роздумував про те, що з нашого сучасного, прилизаного, впорядкованого і з усіх боків правильного світу, скроєного з модернового скла й армованого бетону, ще можна начавити трохи романтики.

      Звісно, якщо бути достатньо навіженим…

* * *

      Візу я отримав усього за три дні, причому аж на півроку. Після того весь день крутив паспорт у руках, роздивлявся файну кольорову вклейку та сині печатки під усілякими кутами, нюхав їх і притуляв до серця, наче то був не документ, а світлина моєї коханої.

      А ввечері зателефонував Дімон.

      – Я чув, ти… ти… купив квитки?

      – Так.

      – І ти… ти… їдеш до Мексики?

      – Саме так.

      – Сам?!

      Я з легким нальотом зневаги пхикнув:

      – Сам.

      Я помовчав, дослухаючись, як Дімон напружено сопе у слухавку. Потім побажав йому втішно провести літо в запилених офісах рідного університету і дав відбій. Я не дувся на нього. Та й хіба я міг? Я ж їхав до Мексики.

* * *

      Часи просвітління вряди-годи трапляються навіть у головах найзатятіших Homo Aries, хоча вони ніколи в цьому не зізнаються. Коли вся ейфорія, пов’язана з купівлею квитків та отриманням мексиканської візи, врешті-решт спала, я остаточно та повною мірою усвідомив, у що влип. Насправді ситуація склалася СКАЧАТЬ