Мексиканські хроніки. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ де все пішло не так. А все йшло до того, що від поїздки доведеться відмовитись. Я мав час, наскладав удосталь грошенят, почував дике бажання їхати, але не міг наблизитися до Мрії ні на міліметр. Мені було неймовірно важко із цим змиритися, як, певне, важко змирятися із програшем майже на фініші. Втім, факт залишався фактом, і я мусив визнати, що Мрія так і зосталася Мрією, кокетливо зіскочивши з моїх колін саме в ту мить, коли я, як здавалося, намертво стиснув її у своїх обіймах.

      Гадаю, ніхто на моєму місці не вагався б, навіть охоче затушував би невдачу отим сіреньким «потім», адже причин для ретирування, якими можна було обґрунтувати відмову, набралося більше, ніж достатньо. Що не кажіть, а пертися самотою на місяць до Мексики, подорожувати автостопом, ночувати бозна-де, не маючи при цьому жодної живої душі на всьому материку, яка б переймалася твоєю долею, і, що найважливіше, зовсім не знаючи іспанської, не вельми скидалося на розумну ідею. Нормальний, тверезо мислячий Homo sapiens, добропорядний християнин і справний платник податків нізащо не погодився б на таку диявольську авантюру лише задля того, аби зреалізувати власну забаганку. Одначе, на щастя (а чи на лихо), на нашій зморщеній планеті ще знайдеться зграйка індивідів, затертих між нетрів бетонних джунглів, яким визначення «тверезо мислячий» пасує так само, як епітет «пухнастий сміхотун» – алігаторові.

      Тієї холодної весняної ночі я був готовий поповнити їхні лави.

      Річ у тім, що на початку я знехтував поясненням одного, на перший погляд, нікчемного нюансу моєї куцої біографії. Я – Овен, і характер у мене такий, що з кімнатних рослин у моєму помешканні виживають лише кактуси, та й то лише у високосні роки. Вам воно, може, й не цікаво, але цей прозаїчний факт має безпосередній стосунок до нашої історії, тому доведеться вам його розтлумачити паралельно із грядущими оповідками про Мексику.

      Життя має кепську звичку час від часу зводити товсті стіни на нашому шляху. Хтось у такому разі опускає руки, пускає шмарклі та відступає або ж так і лишається тупцяти на місці, марно чекаючи, що стіна ні з того ні з сього візьме та й сама впаде, як обвалилися мури Єрихона. Дехто, навпаки, береться вигадувати кружні шляхи, вишукує, як би перелізти через ту стіну, підкопатись під неї, з ким би об’єднатись, аби розібрати її по цеглині, коротше, використовуючи всі способи, послідовно та планомірно намагається впоратися із перешкодою. Але є й такі, хто на всі без винятку бар’єри кидається в лобову атаку, хто вважає здатність до компромісу смертельним гріхом, який лише за дивним збігом обставин не внесли у хіт-парад біблійних гріхів, і хто на жодній із мов світу не зможе проказати: «Я здаюсь». Це – Овни, люди вогню, чиї бунтівливі душі слугують обителлю палаючого Марса, а мізки – вмістилищем навіжених ідей.

      Пробачте за цей філософський відступ, але він необхідний для продовження викладу моїх міркувань.

      Так ось, за звичайних обставин Овни нічим не відрізняються від нормальних Homo sapiens. Бігме, вони такі, як усі: часом добрі, часом лихі, часом безхитрісні та щиросердні, а часом криводушні та каверзні. Щоправда, це тільки за звичайних СКАЧАТЬ