Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

Чтение книги онлайн.

      Той вічний ляк дзвінків осіннього трамваю,

      коли далеко скверами луна,

      а зблідлі зорі тужно допивають

      крихкого, гострого, як спомину, вина.

      Нічного міста привиднії тіні…

      Заграва угорі… Немовчний, вічний гуд…

      а кожна жінка… жінка без дитини

      така смутна. Вже осінь… тут ось… тут.

      У вирій дні. Дзвінки осіннього трамваю…

      обличчя любі! Нам віками путь…

      Еллада… Картаген і Рим у сивій далині безкраю,

      що нашу тугу та безсилля п’ють.

      Висока хвиля музики підхопить.

      Ти збліднеш в лицях. Потемніє зір.

      Уже бринять назустріч злій грозі

      Всі нерви й м’язи. Вищий, той затопить,

      Що горне – вал. Підхопить, понесе

      Назустріч болеві, що їм солодко стерпло

      Льсне серце – підкоряючись, на все

      Вже згодне, віддане. Лиш зменшення не стерпить.

      Бо мук настояних наринули моря

      Затерти береги, пустель піски спраготні,

      Де бубнами обвал, глибинні де фаготи,

      Де пристрасті болючая Голгота,

      Де флейт злі струмені, в скрипки, що ось згорять.

      І віддано в танок підгорнешся вся ти

      Розбещеним, пещот несито-спраглим тілом,

      Яке з музикою нещадного ступило

      Страшного бою, і життям платить.

      Насяк електрики, щокрок підлог, квадрат,

      Де стільки пристрасті, безсиле збурить мури

      Б’є, захлинається закута в тілі буря,

      Що тільки тиском жил – у мислях родить чад.

      І я, п’яний саксофоніст, вже сам

      Вчарований несамовиттям згуків,

      їх кидаю – жагу свою сторуку

      Тобі назустріч безумом нестям

      Каскади іскр на порцелян плечей,

      Що він присмаглий – з внутрішнього жару!

      Бо нам обом довіку не затамувати тіл пожару,

      Як не згасить спраги благаючих очей.

      Як смертне прядиво, як безнадійність прощ,

      як невод умирання довгий, непролазний…

      як непотрібна і глуха образа

      осінній дощ, ізнов осінній дощ.

      Ряди дерев шляхами: змоклі, голі…

      розоране, окраденеє поле… розбита колія…

      Як жовкле листя по верхах ген – у вітрах

      душа… душа моя

      у ночі чорні, у провалля каламутне:

      що неводу оцього не минути,

      нічого! Ох, нічого не забути!

      Куди не кинься ти —

      шляхами земних прощ,

      останніх, судних смертних прощ —

      – осінній дощ…

      – дощ.

      Легкий стан і співучий голос,

      та очей золоті вири…

      ти – як ніч, – чорним полум’ям волос

      все віддай, все спали, згори!

      Все дивитися б! піснею тліти!

      щоб зайнявся увесь… спопелів…

      тільки тут, біля тебе жити

      всім СКАЧАТЬ