Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

Чтение книги онлайн.

      В цю мертву тишу, в ніч німу

      прийде, – постукає у двері

      нахабний ворог… Де ж візьму?

      І з ким піду?.. І де тепер ви?..

      Це вам ні свят, а ні музик! —

      серпи, ножі вам, діти горя!

      І ваш слабкий, розпучний крик

      десь, в тім незбагнутім просторі…

      …І вже щербата і безсила пристрасть…

      і серце, – моє серце на піску,

      мов хижа риба… Блискавиці бистрі

      із миті в мить…

      І бурі у танку…

      А ваших уст той гордий, скорбний виріз…

      Долоні теплої пестлива глибина!

      (Ці дні останні – неможливий вираз…)

      І знову, біль – останній крик, – вже з дна!..

      І стигне, не тече, вже гасне голубінь,

      і полудня важке, текуче золото

      понад могили в тонке павутиння —

      у спеку ллє думок лінивих солод.

      Не ворухне, не диха в плесо… ось, —

      Як зачарований, відбивсь, не одірветься

      блакитноокий вітер… ні, не він, а хтось,

      хтось ясний, молодий, що днем чи щастям зветься…

      Там порохом пухким, пахучим у полях

      згубивсь десь шлях… Простір, широка воля!

      Часом, – розбудить лози сонний птах

      Чи риба знехотя з дна пустить бігти кола.

      Бездонний день в жита, в овси, в гречки,

      у конюшину, в луки соковиті

      ллє солод і спокій… Та в сурми гомінні

      вже чути, грає, палить серце вітер!

      Не почути сестриного сміху

      і води з її рук не пить.

      Понад тихою рідною стріхою

      голуба зоря не дзвенить…

      Став давно багном затягнуло,

      позгнивали верби… зрубали корчі…

      Лиш роки на стовпі золотому

      Глечик з вибитим дном стирчить.

      Не вернути туди ніколи, —

      А з вогню на залізо – іржа.

      Ось тому таким терпким болем

      мені нині уста дрижать.

      Знов – моє пекло, моє небо

      У камінь скутая земля…

      Це міста. Тільки міста треба…

      Забув, як пахнуть там поля…

      Забув, як верби сплять вад плесом,

      Які тії мляві вітряки:

      Часу й вітрів слухняні весла…

      Як давнина, – глухі такі…

      Забув, як пахне лан той житній,

      Як глибша, таємніша смерк.

      Дух немоторний старосвітній

      Давно помер, —

      Нам світ – це рух горіння, туга,

      Жага, і солод, і вогонь…

      Нам світ: – надій сім-барвні дуги —

      І певнеє стерно в долонь.

      Полудень… СКАЧАТЬ