Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

Чтение книги онлайн.

      …Між могил, – все оманність…

      І вуалі сині на вечір.

      Ти сказала: – відхожу в тумани… —

      І тобі не перечив.

      Догоріли на бані каплиці огні…

      – О, – життя злото-трунки жагучі!..

      …Щось ласкаве співала востаннє мені

      Щоб не мучивсь…

      І пішла… По житах…

      У кипінню, між бризки волошок…

      – Комусь задум в замрілих очах,

      Сон хороший.

      Я піду до білих беріз —

      Що у сутінках – болю дарунок…

      Що від неї із заходу вітер приніс

      Вже останній цілунок…

      Ровами місяць тіні клав…

      …Нема… ох, – болю, – жалю!..

      І ніч спокійная текла

      від жит до жит і далі.

      Повітря-мед і дзвін цимбал

      і бубен – серця весни…

      Тобі ввесь біль, ввесь сум і шал…

      Сказать тобі: – чудесно!..

      Як так… то я піду… – Прощай!

      Ох, чи це Ти зробила?!.

      Чи Ти могла?!. Цвів молочай,

      одцвів, зім’ятий, – за могилою…

      За голову узявсь… ридав…

      …Мені пісень печалі…

      А ніч спокійная текла

      від жит до жит і далі…

      Біжать берези, верби,

      Жита, корчі та трави…

      Ох, вітер, вітер буйний,

      Життя моє ласкаве!

      Біжить ось небом хмарка,

      Течуть, течуть глибини…

      І серце, очи смокче

      Далекий обрій синій…

      Ох синій, синій – нині

      В ранковії заграви

      Зростав у безмір біль останній,

      Життя моє ласкаве.

      Розтали вже слова останні

      – (той дим розтання на пероні)…

      Свічки червонії каштани

      до сонця палять; чути: дзвонять

      в селі далекому за лугом —

      там дівчина-весна задумна

      іде, – всміхається… їй туга,

      їй радість, – сміх; а може суму,

      а може болю чаша повна…

      це, як лязурок, ясне небо…

      Слова розтання молитовні

      нижу востаннє… Може треба —

      у тую далечінь дзвінкую —

      тій дівчині-весні ласкавій

      сказати: пісню щастя чую

      та слів нема… усі віддав їй…

      Ночі… дні… потоки… зливи… грози…

      Понад шляхом білії берези…

      Так би і текло…

      Та ні! Одного ранку

      Серце взяв, поклав його на леза,

      Коливав, як ранок млу у полі,

      Гострим променем поїв, – поїв

      Та краяв…

      Понад шляхом білії берези —

      Пісня жит і поля, – до безкраю.

      І знов… – блаженна тиша нив

      і в неосяжнім полі-морі

      вітрів розпещених приплив

      на СКАЧАТЬ