Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Нема нічого дивного! Невже ви на собі не спробували такого ж почування, коли якась женщина…

      Петро Іванович, перебивши панночку, рішуче мовив:

      – Ні, мені це почування ще не знайоме. Я не знаю, що я почув би, як би ви, Маріє Павловно, подивились на мене допитливо і напружено… Але, як ви ніколи не пестите мене довгим поглядом, то…

      – Годі, Петре Івановичу, до чого все оце?.. Будемо говорить по-звичнішому, як завсігди.

      Панночка кинула на студента короткий погляд і перевела його на протилежну липу, верхів’я котрої було покрите бісером молодої зелені; тоді як широкі криві гілки стояли ще зовсім чорними.

      – Наші відносини, Маріє Павловно, повинні змінитись… Я вас кохаю й був би дуже щасливий, як би ви…

      – Ні, ні! Не вигадуйте хтозна чого, – з свідомістю свого значіння спинила його Марія Павловна й подивилась на годинник.

      Раптом з дерева на садову стежечку впав розкушланий горобець.

      Прищулившись грудкою до землі, він скілька ментів просидів нерухомо, мовби очуняючи од несподіванки, потім заворушився, якось незвичайно закричав, лицарськи підвів закинуту назад голівку й сердито зацвірінькав, здіймаючи круг себе клубки куряви своїми маленькими крильцями. Хвіст йому, судорожно сіпаючись, заходив ходуном, доводячи, що горобець дуже збентежений і розлютований.

      І справді! На гілках дуплястої липи, що стояла над стежечкою, крутився, збиваючи зелений бісер, коло його коханки-горобчихи його щасливий суперник. Стежучи за ним і слухаючи його нахабне цвірінькання, його ображене горобине серце невимовно страждало, і лютість, і рвія розпирали муками маленьку настовбурчену голівку.

      – Ців!.. ців!.. ців!!! – задихаючись од рвії та безсилого гніву, цвірінькав горобець, кружляючи на землі і сердито повертаючи голівку, щоб подивитись ще раз на його кохану, але легковажну, зрадливу горобчиху. – Ців!!! Іди до мене!!! Залиши його!!! – здавалось, вимагав він усім своїм розлютованим виглядом.

      Зрадниця, комизничаючи й ухиляючись од нового коханця, нарешті почула його страждання. Боляче клюнувши в тім’я нахабного кавалера, вона скочила на нижчу гілку і звідсіля з цікавістю почала дивитись на землю, мовби любуючись стражданнями, що були викликані її поведінкою.

      – Ців! ців!.. – закохано й слабо, скілька разів писнула вона, піддаючись, нарешті, жалощам до пригнобленого і набитого коханця і, мовби, кажучи йому в утіху: «Не гнівайся! Я кохаю тільки тебе! Але що ж я можу зробити?! Я слабенька, а він дужчий од тебе! Поборися ще… не піддавайся! Хто сильніший, той миліший… Ч…ік!..»

      Подоланий горобець так, мабуть, і зрозумів її писк. Настовбурчивсь опукою од образи та рвії, він раптом стрілою скочив на липу і щез в її густих гілках. Зараз же звідтіля почулось незвичайне чирикання. Герць між суперниками почався з новою силою.

      З радісним писком горобчиха негайно перемінила своє місце.

      – Ч…ік! Ч…ік! – підбадьорююче пищала вона, скачучи по гілці перед бійцями.

      Розлютованим лицарям зробилось тісно на дереві. Впавши на доріжку, СКАЧАТЬ