Все те незриме світло. Ентоні Дорр

Чтение книги онлайн.

      – Я відчуваю запах диму.

      Він знімає її панчохи й оглядає п’яти. Її ступні здаються йому легкими, мов пташки.

      – Що це за шум?

      – Це коники.

      – Уже темно?

      – Вечоріє.

      – Де ми спатимемо?

      – Тут.

      – Тут є ліжка?

      – Ні, ma chérie.

      – Куди ми йдемо, Papa?

      – Директор дав мені адресу одного чоловіка, який нам допоможе.

      – Де він живе?

      – У місті, що називається Евре. Ми там знайдемо чоловіка на ім’я мосьє Жано. У музеї його знають.

      – А Евре далеко?

      – Пішки дійдемо за два роки.

      Вона хапає його за зап’ястя.

      – Я дражнюся, Марі. Евре недалеко. Якщо хтось підвезе, то завтра будемо там. От побачиш.

      Вона примушує себе помовчати, доки серце робить сто ударів. А тоді питає:

      – А зараз?

      – А зараз ми спатимемо.

      – Без ліжок?

      – Ляжемо на траві. Тобі може й сподобатися.

      – А в Евре в нас будуть ліжка, Papa?

      – Думаю, що так.

      – А що як він не захоче нас прийняти?

      – Захоче.

      – А що як ні?

      – Тоді ми поїдемо відвідати мого дядька. Твого двоюрідного дідуся. У Сен-Мало.

      – Дідуся Етьєна? Ти ж казав, що він божевільний.

      – Він частково божевільний, так. Він божевільний десь на сімдесят шість відсотків.

      Вона не сміється.

      – А Сен-Мало далеко?

      – Досить питань, Марі. Мосьє Жано захоче, щоб ми залишилися в Евре. У великих м’яких ліжках.

      – Скільки в нас їжі, Papa?

      – Трохи є. Ти досі голодна?

      – Ні, я хочу приберегти харчі.

      – Гаразд. Так і зробимо. А тепер помовчимо й відпочинемо.

      Вона лягає. Він підпалює ще одну сигарету. Залишається шість. Кажани шугають крізь хмари мошок, а ті розлітаються й знову збиваються в хмари. «Ми – миші, – думає замкар, – а небо рясніє яструбами».

      – Ти дуже хоробра, Марі-Лор.

      Дівчинка вже заснула. Сутінки густішають. Докуривши сигарету, він опускає доньчині ноги на землю, накидає на неї пальто і розкриває свого наплічника. Навпомацки він знаходить футляр із інструментами. Крихітні пилочки, гвіздки, стамески, долота, дрібний шмерґелевий папір. Багато з них належали ще його дідові. Із-під підкладки футляра він витягає торбинку на мотузочці, зшиту з грубої тканини. Увесь день він стримувався, щоб її не чіпати. Тепер він відкриває торбинку й висипає її вміст на долоню.

      Він тримає в руці камінь завбільшки з волоський горіх. Навіть за такої пізньої години й у такому тьмяному світлі він світиться шляхетним синім кольором. Навдивовижу холодний.

      Директор СКАЧАТЬ