Все те незриме світло. Ентоні Дорр

Чтение книги онлайн.

      – Ваш район, – проголошує чиновник, – ваша земля дає силу нашій нації. Криця, вугілля, кокс. Берлін, Франкфурт, Мюнхен – усі ці міста не могли б існувати, якби не шахти. Ви даєте основу для нового порядку, кулі для його рушниць, броню для його танків.

      Ганс і Геріберт пожадливо дивляться на шкіряну кобуру для пістолета цього чиновника. На буфеті щебече Вернерове радіо.

      «Упродовж цих трьох років наш лідер мав досить мужності дивитися в лице Європі, що була на межі колапсу…»[12]

      «Лише йому варто подякувати за те, що для німецьких дітей життя в Німеччині знову стало гідним».[13]

      «Навколо світу за вісімдесят днів»

      Шістнадцять кроків до фонтанчика для пиття, шістнадцять назад. Сорок два – до сходів, сорок два – назад. Марі-Лор малює в уяві мапи, вона розмотує сотні метрів уявного шпагату, а тоді обертається й скручує його. Відділ ботаніки пахне клеєм, бюварним папером і засушеними квітами. Палеонтології – кам’яним пилом, кістяним пилом. Відділ біології пахне формаліном і перестиглими фруктами, він наповнений важкими холодним резервуарами, у яких плаває те, про що вона знає тільки з описів: бліді, скручені спіраллю мотузки гримучих змій, відрізані лапи горил. Відділ ентомології пахне кульками від молі й змащувальним матеріалом – консервантом, що, як пояснює доктор Жефар, називається нафталіном. Офіси пахнуть копіювальним папером, або сигаретним димом, або бренді, або парфумами. Або всім разом.

      Пересуваючись, вона тримається кабелів і труб, перил і мотузок, огорож і пішохідних доріжок. Вона сполохує людей. Вона не знає, чи увімкнене світло.

      Діти, з якими вона знайомиться, мають мільйон питань: «Тобі болить?», «Ти заплющуєш очі перед сном?», «Як ти знаєш, котра година?»

      Їй не болить, пояснює вона. І темряви теж немає, такої, як вони собі уявляють. Усе складається зі сплетінь, сіток, зміщень звуку й текстури. Вона по колу обходить Велику залу, орієнтуючись на скрип підлоги; вона чує тупіт кроків угору й униз музейними сходами, плач малюка, стогін втомленої бабусі, що опускається на лавку.

      Люди не знають, що її світ кольоровий. У її уяві, у її снах усе різнобарвне. Будівлі музею бежеві, каштанові, горіхові. Їхні науковці бузкові, лимонно-жовті й рудувато-брунатні. Акорди піаніно повільно линуть коридором із динаміка радіо в пункті охорони, відбиваючись у шафці для ключів густим чорним і багатогранним синім. Церковні дзвони розсіюють дуги бронзового кольору з вікон. Бджоли срібні; голуби помаранчево-коричневі, темно-руді, а часом золоті. Велетенські кипариси, повз які вони з батьком проходять щоранку, – переливчасті калейдоскопи, кожна голка – багатогранний промінь світла.

      Вона зовсім не пам’ятає своєї матері, але уявляє її білою, сяйливою. Її батько випромінює тисячу кольорів: молочний, полунично-червоний, глибокий червоно-брунатний, соковитий зелений; СКАЧАТЬ