Все те незриме світло. Ентоні Дорр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ світло, якому сто мільйонів років, – сьогодні ввечері зігріває ваш дім…»

      Час уповільнюється. Горище зникає. Юта зникає. Хіба коли-небудь хтось іще говорив так пристрасно про саме ті речі, якими Вернер цікавиться найбільше?

      «Розплющте очі, – закінчує чоловік, – і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки», а тоді вступає піаніно, граючи самотню мелодію, що скидається Вернерові на подорож золотого човна темною річкою, послідовність акордів, яка змінює Цольферайн: будинки розчиняються, шахти наповнюються землею, падають димові труби, вулиці заливає давнє море, а повітря бринить можливістю майбутнього.

      «Море полум’я»

      Паризьким музеєм ширяться чутки, пурхаючи, леткі та яскраві, мов шарфики. Дирекція розглядає можливість виставити на огляд один самоцвіт, який вартує більше, ніж усі інші експонати.

      – Подейкують, – Марі-Лор випадково чує розмову двох опудальників, – що цей камінь із Японії, що він дуже давній, і в одинадцятому столітті належав якомусь сьогунові.

      – Я чув, – зауважує інший, – що він із нашого сейфа. Що він тут давно зберігався, але через якісь юридичні причини нам не дозволяли його виставляти.

      Одного дня це шматок рідкісного гідроксокарбонату магнію, іншого – розкішний сапфір, як торкнешся якого, загориться рука. Потім він стає діамантом, точно діамантом. Одні люди називають його «Пастушачим каменем», інші – «Кхон-Ма», але незабаром усі починають називати його «Морем полум’я».

      «Чотири роки минуло», – думає Марі-Лор.

      – Він згубний, – хитає головою доглядач у пункті охорони. – Кожному, хто тримає його в себе, він завдає горя. Я чув, що всі дев’ять попередніх власників наклали на себе руки.

      Другий голос відповідає:

      – Я чув, що кожен, хто потримає його в голій руці, помирає впродовж тижня.

      – Ні, ні, той, хто його тримає, не може померти, але його близькі люди помирають упродовж місяця. Чи то року.

      – Саме те, що мені треба! – мовить третій зі сміхом.

      Серце Марі-Лор стукотить. Їй десять років, на екрані її уяви проектується що завгодно: вітрильна яхта, битва на шпагах, Колізей, зафарбований у кольори. Вона читала «Навколо світу за вісімдесят днів», доки крапочки шрифту Брайля не стали м’які й пласкенькі: цього року на іменини батько купив їй ще товщу книжку – «Три мушкетери» Дюма.

      До Марі-Лор доходять чутки, що діамант блідо-зелений і розміром із ґудзик від пальта. Потім – що завбільшки з коробку сірників. Наступного дня він уже синій, із дитячий кулачок. Вона уявляє, як розлючена богиня бродить коридорами, посилаючи прокляття через зали, мов отруйні хмари. Батько їй каже вгамувати уяву. Камені – це просто камені, а дощ – просто дощ, а нещастя – просто невдача. Деякі речі просто рідкісніші за інші, тому їх ховають за замкбми.

      – Але, Papa, ти віриш, що це правда?

      – Що саме, діамант чи прокляття?

      – І СКАЧАТЬ