Все те незриме світло. Ентоні Дорр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чує, як сніжинки падають і стукають об гілки дерев. Відчуває запах кедрів у Ботанічному саду десь за півкілометра. Тут потяг метро з шумом пролітає під тротуаром: це пристань Сен-Бернар. Тут розкриваються небеса й вона чує стукіт гілок – це вузька смужка саду за залою палеонтології. Значить, це кут пристані й рю Кюв’є.

      Шість кварталів, сорок будівель, десять крихітних дерев на майданчику. Ця вулиця перетинає ту вулицю, а ця – ту. По сантиметру.

      Батько дзвенить ключами в кишені. Попереду вимальовуються високі, великі будинки, що обрамляють сад, відбиваючи звук.

      Марі-Лор командує:

      – Звертаємо ліворуч.

      Вони ступають на початок рю Кюв’є. Трійко качок пролітає повз них у бік Сени, синхронно махаючи крильми. Коли птахи обганяють їх, вона уявляє, ніби відчуває, як світло опускається на їхні крила, запалюючи кожну пір’їнку.

      Ліворуч – на рю Жофруа Сен-Ілер. Праворуч – на рю Дюбентон. Три риштаки, чотири риштаки, п’ять. Ще трохи, й зліва буде виливана загорожа Ботанічного саду, її тонкі прути схожі на ґратки велетенської пташиної клітки.

      Тепер напроти неї пекарня, магазин різника, кулінарія.

      – Можна переходити, Papa?

      – Можна.

      Праворуч. Тепер прямо. Тепер вони йдуть своєю вулицею, вона в цьому впевнена. За крок позаду неї батько закидає голову й широко всміхається небу. Марі-Лор це знає, хоч і йде спиною до нього, хоч він і мовчить, хоч вона й сліпа – татове густе волосся мокре від снігу й розкуйовджене, його шарф з’їхав набік, і він щасливо всміхається снігопадові.

      Вони на середині рю де Патріарш. Біля свого дому. Марі-Лор намацує стовбур каштана, що росте під її вікном на четвертому поверсі, гладить його кору.

      Старий товариш.

      За півсекунди батькові руки підхоплюють її під пахви, піднімають, і Марі-Лор усміхається, а він заходиться чистим, заразливим сміхом, таким, який вона старатиметься пам’ятати все життя. Сміючись, батько й донька кружляють на тротуарі перед своїм будинком, доки на них падає сніг із гілок дерева над головою.

      Майоріють наші прапори[11]

      У Цольферайні, навесні десятого року Вернерового життя, двоє найстарших хлопчиків із сиротинця: тринадцятирічний Ганс Шильцер і чотирнадцятирічний Геріберт Помсель закидають на плечі потерті рюкзаки й урочисто крокують у ліси. Повертаються вони вже членами гітлер’югенду.

      Вони носять із собою рогатки й дротики, влаштовують навчальні засідки з-за снігових заметів. Вони приєднуються до численної групи шахтарських синів, які сидять на ринковому майдані, у сорочках із закоченими рукавами й шортах із високою талією.

      – Добрий вечір, – кричать вони перехожим. – Або гайль Гітлер, якщо бажаєте!

      Вони однаково постригли один одного, займаються боротьбою в кімнаті для відпочинку й хваляться тренуваннями зі стрільби, до яких готуються, планерами, на яких вони літатимуть, танковими СКАЧАТЬ