Вероніка вирішує померти. Пауло Коельйо

Чтение книги онлайн.

      Вероніка відчула легку нудоту, яка швидко посилювалася.

      Через кілька хвилин вона вже не могла зосередити погляд на майдані за вікном. Вона знала, що тепер зима, що було близько четвертої години пополудні й сонце швидко наближалося до обрію. Вона знала, що інші люди житимуть і далі; цієї миті повз її вікно проходив хлопець, він побачив її, але, звичайно, не мав ані найменшого уявлення про те, що вона помирає. Гурт болівійських музик (а де вона, та Болівія? Чому в журналах про це не запитують?) грав перед статуєю Франца Прешерна, видатного словенського поета, який справив великий вплив на душу її народу.

      Чи зможе вона до кінця дослухати музику, яка долинала з майдану? Це був би непоганий спогад про життя: вечір, мелодія, що навіюватиме спогади про цю сторону світу, затишна кімната; гарний і сповнений життя хлопець, який проминав її вікно, вирішив зупинитися й дивився на неї. Оскільки вона зрозуміла, що ліки вже почали діяти, то він був останньою людиною, яку вона бачила.

      Він усміхнувся. Вона повернула йому усмішку – їй не було чого втрачати. Він махнув їй рукою; вона вдала, ніби дивиться на щось інше, зрештою, хлопець продовжив свій шлях, навіки забувши обличчя у вікні.

      Але Вероніка була щаслива усвідомлювати, що її знову хтось зажадав. Вона наклала на себе руки не через брак любові. Не тому, що її родина ставилася до неї погано, не через проблеми з грішми, не через невиліковну хворобу.

      Вероніка вирішила померти цього чудового вечора в Любляні під музику болівійських музик, що долинала з майдану, з молодиком, який проминав її вікно, й була щаслива, що її очі досі бачать, а вуха чують. Ще більше задоволена тим, що їй не доведеться бачити й чути ці самі речі ще протягом тридцяти, сорока або п’ятдесяти років – коли вони втратять усю свою оригінальність та перетворяться на трагедію життя, в якому все повторюється, і наступний день ніколи не відрізнятиметься від дня попереднього.