Тріщини. Василь Врублевський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Я, – відказала, прискіпливо роздивляючись.

      – Як ви мене знайшли? – Марія незвідь-чому розхвилювалася.

      Текля пропустила запитання повз вуха, вдала, що найбільше у світі її цікавить зараз це неохайне та занедбане, хоча й не брудне, помешкання. А може, і не вдавала. Може, її й насправді воно займало зараз найбільше у світі.

      Нарешті, хмикнувши, обернулася до Марії.

      – Чесно кажучи, не уявляю, як ти можеш тут жити.

      Марія промовчала. Втім, Текля й не запитувала. Просто озвучила вголос те, що подумала.

      – Маєш, сподіваюсь, окрему кімнату, а не тулишся на розкладачці в кутку?

      – Ну, звісно ж…

      Марія, здається, щойно тепер отямилась.

      – Проходьте, – запросила, – двері праворуч…

      – Чого це ти викаєш? – в Теклиних очах майнуло невдоволення.

      – Пробач, – дівчина винувато всміхнулась.

      Винувато – хоча нізащо не змогла б сказати, у чому та провина…

      Текля владно штовхнула долонею двері до Маріїної кімнатки. Стала на порозі, виставивши одну ногу, аби не дати дверям зачинитися.

      – Так, – сказала, надаючи голосові відтінок неприємного враження.

      Чи намагаючись надати голосові відтінок неприємного враження? Певно ж, саме так: намагаючись. Бо насправді (і Марія це відчула) побачене не справило на неї хоч якогось враження. Бо побачила вона те, що й сподівалася побачити: шафу, яка була, вочевидь, ровесницею хазяйки-пенсіонерки; ліжко з металевими бильцями (чи не якийсь зальотний прапор притарганив з казарми за слоїк самогонки?); два стільці; столик під вікном, а на ньому – настільна лампа за сім сорок, прозвана дотепниками «жидівочкою».

      – Так, – повторила Текля й поглянула через плече на Марію. – Ну що ж, хоч чаєм почастуй… А втім, не треба! – передумала раптом. Впіймала пальцем рукав Маріїного халатика: – Зайдемо, без свідків поговоримо, – скосила очі у бік кухні; була впевнена, що за непричиненими її дверима причаїлась, ловлячи кожне слово, хазяйка: о, не треба мати надрозвиненої інтуїції, аби знати, аби бути впевненою на сто двадцять відсотків, що саме так воно і є! Всі ці бабусі ох же й грішні на вухо – то, буває, недокричишся до них, але як стає нагода щось підслухати, почують навіть, як у непошлюбленої курвочки із сусіднього будинку диван вночі порипує…

      8

      Марія вагалася, але Текля усім своїм виглядом демонструвала, що свого наміру не відступиться.

      Ні, вона не переконувала, не агітувала, не наполягала, не впрошувала. Вона мовчки сиділа на ліжку й терпеливо чекала, коли дівчина погодиться: «Що ж, хай буде по-твоєму…»

      Чекати їй довелося довго. Марія кілька разів намагалася щось сказати, але Текля не давала їй вимовити і слова, самим лише поглядом наказуючи: «Не поспішай, подумай добре!» Марія двічі чи тричі виходила з кімнати, та коли поверталася, заставала Теклю у тій же позі, все з тим же незмінним виразом на обличчі, все з тим же незмінним, рішучим наказом СКАЧАТЬ