Мертвому півню фагот не потрібен. Василь Врублевський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з тим розгардіяшем, що осоружно млоїв його душу. Постійна ворожнеча із самим собою підточувала Леонові сили, він марнів буквально на очах, від безсонних ночей та надмір спожитих спиртного і кави у голові шуміло, і вже зранку він занурювався у понурий транс, під час якого нічого і нікого не помічав – притулиться в куточку, втелещить погляд куди-небудь і сидить, не ворухнеться, немов воскова фігура з музею madame Tusseau, тільки губи іноді ледь помітно здригнуться примарою усміху або сіпнеться, мовби од нервового тіпу, брова… Колеги (а то були суціль одні жінки) перешіптувалися: може, Леон навчився спати з розплющеними очима? А що подібна сцена повторювалась тепер щодень, то почали йому заздрити: це ж треба таке! Гульвісить собі ночі напротик, а на роботі відсипається, та ще й так хитро, що начальство ніякої рахуби скласти не може: ну, сидить собі чоловік, замислився, то в нього ж робота така – думати, а не мішки тягати!.. Оживав Леон (дами все-таки вважали, що просинався) перед обідом; на якийсь час до нього навіть поверталася здатність відпускати коники – він знову ставав тим Леоном, до якого всі звикли і яким його любили.

      – Леоне, ти якийсь сьогодні не такий, – улесливо підкочувалась котрась. – Леоне, а Леоне, що з тобою? Перетрудився, бідненький?

      – З вами хіба не перетрудишся! – плескав Леон її по сідничках.

      Відстрибувала, але на таку відстань, аби він без проблем міг знову дотягнутися долонею до її задка: за тих кілька літ, відколи Леон тут працює, ті його поплескування стали чимось на зразок ритуалу, й ніхто на них не ображався; ба, більше того! – дами так до них звикли, що вважали те дійство мало не головним Леоновим обов’язком і навіть починали приндитись, якщо він протягом дня хоча б по одному разочку кожну з них не підшльопне. І Леон, треба визнати, не відлинював. Навіть товстозаду, аби не сказати непристойніше, Ґілларі, котра вже збиралася на пенсію, не обходив, бо й загалом не вмів і не любив ображати жінок. Через ту його сердешність, власне, й трапилась та катавасія, що так нагло вибила Леона з колії й мало не довела до чортзна-чого!..

      І хто б міг подумати, що взагалі таке могло статися! Щоб у Леона, котрий узагалі ніколи ні за що не переживав, мало дах не зсунувся через сущу єрунду?!. Ще й не таке ж траплялося з ним, були такі зальоти, про які ниньки й згадувати бридко, були пригоди, після яких на душі пошкрібувало й остерігався наближатися до дзеркала, бо сором пік перехрестити погляди із самим собою (ну воістину: хіба не повіриш, що очі – дзеркало душі?!); в такі напади самоколупання Леон по кілька днів не голився, ощетинювався, і то було запорукою й передумовою одужання, бо тоді на нього неодмінно наїжджала шефова секретарка, дівиця тупувата, але закохана в Леона до опупіння, до того ж – зі стрункими ногами, осиною талією й буферами з епохи Ренесансу.

      – Леончику! – муркала вона, підловивши його де-небудь у коридорчику. – Ох, як мені подобається твоя небритість!

      І, витягнувшись навшпиньки, підсовувала до його підборідка декольте та, хихочучи, терлася вилогом білястих грудей об шорстинки.

      – Ох, як вони звабно поштиркують!

      По СКАЧАТЬ