Мертвому півню фагот не потрібен. Василь Врублевський
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Мертвому півню фагот не потрібен - Василь Врублевський страница 15

СКАЧАТЬ etc; Вальдемар Вайсброу та Мойсей Коен, прихопивши по пляшці пива, починали б торувати шлях до виходу, що завше було для них справою непростою, бо полишити пивницю, не зачепившись на коня чи не біля кожного столика, їм рідко коли вдавалося[37]; опинившись врешті-решт на вулиці, вони неодмінно всілися б на сходи і, обнявшись, заревли б у два голоси «Повзуть злодієро із салуну рачки» або «Дай мені, шинкарко!»…

      Юджін на якийсь час знову відчув, що весь світ для нього спорожнів, зробився чужим і безцільним, відчув, що йому в ньому до такої міри самотньо, ніби він уже поза ним, начебто втратив будь-який зв’язок з усім, що оточувало донині. Знову згадав і знову щиро пожалкував за минулим днем, і позаминулим, за тими зазвичайними вечорами, коли затримувався у пивниці далеко за північ і коли навіть уві сні (хоч вкладався спати, утомлений до краю, не раніше третьої й одразу засинав) його не полишали думки про дрібні буденні клопоти.

      Як тепер бути, як усе обернеться, з ким поділитися сумнівами, у кого спитати поради? Якби була жива Месаліна, певно, йому було б набагато легше… Хоча хто його знає! Він стільки натерпівся з нею, стільки разів вона утоптувала його душу і почуття в багнюку, стільки разів наштовхувався на її крижаний, неприховано ворожистий погляд, стільки разів його щирість розбивалася об стіну нерозуміння й байдужості, що важко сказати, чи змогла б вона у такі хвилини, як зараз, підтримати його, допомогти, зарадити чутливим, заспокійливим словом.

      На думку йому раптом прийшло те, про що ніколи раніше не замислювався: адже Месаліна була єдиною в його житті жінкою! Інших жінок, навіть легковажних хвойдочок, він не мав ані за її життя, ані після її смерті. Спробував пригадати, чи хоча б коли-небудь, бодай мимоволі, навідувалися до нього думки про зраду. І не зміг…

      Він був далекий від того, аби приписувати собі бозна-яку ґречність, тим паче був далекий од думки про власну винятковість і безгрішність, але мозок його спалахнув: «А Месаліна? Чи хоча б коли-небудь, хоч би ненадовго, навідувалось до неї почуття провини? Чи картала себе за зради? Чи визнавала хоча б у глибині душі, що це ґанебно?»

      – Ет! – відмахнувся од стражденних запитань, як від незносної мухи. – Чого тепер цим мучитися?

      І раптом сполошено здригнувся, не упізнаючи власного голосу, що пролунав у порожньому залі непринадно і глухо, ніби із діжі.

      – Певно, саме так починають виживати із ума, – кисло усміхнувся. – А що ж! Як нема людині чим зайнятися, так всякі дурниці і лізуть до гол…

      Обмовк на півслові. Здалося: важко гупаючи, хтось піднімається сходами.

      Юджін укляк, напружено вслухаючись у звуки за дверима.

      Ні, радісно забилося серце, таки не причулося!

      В душі Старого Ірландця здійнявся сущий шквал обнадійливих почуттів. А може, запульсувало у скронях, насправжки сталося диво? Може, ніякого прибульця не було, і ватага одурених чоловіків, добряче нам’явши боки рудій СКАЧАТЬ

<p>37</p>

Обоє викладали в ґімназії, а у кожного з присутніх хтось там вчився – якщо не дочка чи син, то онуча або, принаймні, племінники. І кожному хотілося не так довідатися про успіхи чад, як на всяк випадок задобрити учителів.

<p>38</p>

Варіант завезеної переселенцями з України пісні «Дай ми, мила, дай ми». Співставлення ориґіналу та варіанту цього пісенного твору дає підстави зробити досить характерні висновки щодо наріжних особливостей двох національних стихій:

ОриґіналДай ми, мила, дай миХоч сім раз до рана,Гей-гой, червленого винаЗ білого погара.Дай ми, мила, дай миХоч сім раз до ночі,Гей-гой, щоби наші дітиМали чорні очі.Дай ми, мила, дай ми,Доки у м’я стоїть,Гей-гой, та кінь вороненькийУ твоїй стодолі.Погаричок заспав,Пляшечка ’го будить:Гей-гой, вставай, погаричку,Йди помежи люди…ПереспівДай мені, шинкарко,Вісім раз до ранку,О’кей, кривавої меріПромочить горлянку.Дай мені, шинкарко,Вісім раз до ночі,О’кей, кривавої мері,Щоб роззулись очі.Дай мені, шинкарко,Доки дна не видко,О’кей, кривавої мері,Щоб не було бридко.Шинкарка заснула,А мені не спиться:О’кей, піду пошукаю,Чим би похмелиться…

Не важко помітити, по-перше, що українці позбавлені зажерливості (порівняйте: «Хоч сім раз до рана» та «Вісім раз до ранку»). По-друге, більш вибагливі, сказати б аристократичніші, у виборі напоїв: червлене вино, безперечно, вказує на витонченість смаку, у той час як кривава мері є ніщо інше, як сумнівної якості сурогат (шмурдяк по-нашому). Третє (і найголовніше!): для українця вживання такого трунку, як червлене вино, є лише прелюдією до самовідданої ночі романтичного кохання, покликаного, до того ж, продовжити славний козацький рід (зверніть увагу на слова «Щоби наші діти мали чорні очі»!). У апологетів кривавої мері, навпаки, на думці лише пиятика, вони не відчувають не тільки потреби у коханні, а й навіть не мають потягу до примітивних статевих контактів. Коментувати тут, як ви і самі здогадуєтесь, нічого!