Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

Чтение книги онлайн.

      Ледве встала, поклонилась,

      Вийшла мовчки з хати;

      Осталися сиротами

      Старий батько й мати.

      Пішла в садок у вишневий,

      Богу помолилась,

      Взяла землі під вишнею,

      На хрест почепила,

      Промовила: «Не вернуся!

      В далекому краю,

      В чужу землю, чужі люде

      Мене заховають;

      А своєї ся крихотка

      Надо мною ляже

      Та про долю, моє горе

      Чужим людям скаже…

      Не розказуй, голубонько!

      Де б не заховали,

      Щоб грішної на сім світі

      Люде не займали.

      Ти не скажеш… ось хто скаже,

      Що я його мати!

      Боже ти мій!.. лихо моє,

      Де мені сховатись?

      Заховаюсь, дитя моє,

      Сама під водою,

      А ти гріх мій спокутуєш

      В людях сиротою,

      Безбатченком!..»

      Пішла селом,

      Плаче Катерина;

      На голові хустиночка,

      На руках дитина.

      Вийшла з села – серце мліє;

      Назад подивилась,

      Покивала головою

      Та й заголосила.

      Як тополя, стала в полі

      При битій дорозі;

      Як роса та до схід сонця,

      Покапали сльози.

      За сльозами за гіркими

      І світа не бачить,

      Тільки сина пригортає,

      Цілує та плаче.

      А воно, як ангелятко,

      Нічого не знає,

      Маленькими ручицями

      Пазухи шукає.

      Сіло сонце, з-за діброви

      Небо червоніє;

      Утерлася, повернулась,

      Пішла… тілько мріє.

      В селі довго говорили

      Дечого багато,

      Та СКАЧАТЬ