Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Кобзар. Вперше зі щоденником автора - Тарас Шевченко страница 29

СКАЧАТЬ засіяли,

      А козаки, як та хмара,

      Ляхів обступали.

      Як став місяць серед неба,

      Ревнула гармата,

      Прокинулись ляшки-панки —

      Нікуди втікати!

      Прокинулись ляшки-панки,

      Та й не повставали:

      Зійшло сонце – ляшки-панки

      Покотом лежали.

      Червоною гадюкою

      Несе Альта вісти,

      Щоб летіли крюки з поля

      Ляшків-панків їсти.

      Налетіли чорні крюки

      Вельможних будити;

      Зібралося козачество

      Богу помолитись.

      Закрякали чорні крюки,

      Виймаючи очі;

      Заспівали козаченьки

      Пісню тії ночі,

      Тії ночі кровавої,

      Що славою стала

      Тарасові, козачеству,

      Ляхів що приспала.

      Над річкою, в чистім полі,

      Могила чорніє;

      Де кров текла козацькая,

      Трава зеленіє.

      Сидить ворон на могилі

      Та з голоду кряче…

      Згада козак Гетьманщину,

      Згада та й заплаче!

      «Було колись, панували,

      Та більше не будем!..

      Тії слави козацької повік не забудем!..»

      Умовк кобзар, сумуючи:

      Щось руки не грають.

      Кругом хлопці та дівчата

      Слізоньки втирають.

      Пішов кобзар по улиці —

      З журби як заграє!

      Кругом хлопці навприсядки,

      А він вимовляє:

      «Нехай буде отакечки!

      Сидіть, діти, у запічку,

      А я з журби та до шинку,

      А там найду свою жінку,

      Найду жінку, почастую,

      З вороженьків покепкую».

[6 ноября 1838, С.-Петербург]

      На вічну пам’ять Котляревському

      Сонце гріє, вітер віє

      З поля на долину,

      Над водою гне з вербою

      Червону калину,

      На калині одиноке

      Гніздечко гойдає, —

      А де ж дівся соловейко?

      Не питай, не знає.

      Згадай лихо, та й байдуже…

      Минулось… Пропало…

      Згадай добре – серце в’яне:

      Чому не осталось?

      Отож гляну та згадаю:

      Було, як смеркає,

      Защебече на калині —

      Ніхто не минає.

      Чи багатий, кого доля,

      Як мати дитину,

      Убирає, доглядає, —

      Не мине калину.

      Чи сирота, що до світа

      Встає працювати,

      Опиниться, послухає;

      Мов батько та мати

      Розпитують, розмовляють, —

      Серце б’ється, любо…

      І світ божий як Великдень,

      І люди як люди.

      Чи дівчина, що милого

      Щодень виглядає,

      В’яне, сохне сиротою,

      Де дітись, не знає;

      Піде на шлях подивитись,

      Поплакати в лози, —

      Защебече соловейко —

      Сохнуть дрібні сльози.

      Послухає, усміхнеться,

      Піде темним гаєм…

      Ніби з милим розмовляла…

      А він, знай співає,

      Та дрібно, та рівно, як Бога благає,

      Поки вийде злодій на шлях погулять

      З СКАЧАТЬ