Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

Чтение книги онлайн.

      В таку добу під горою,

      Біля того гаю,

      Що чорніє над водою,

      Щось біле блукає.

      Може, вийшла русалонька

      Матері шукати,

      А може, жде козаченька,

      Щоб залоскотати.

      Не русалонька блукає:

      То дівчина ходить

      Й сама не зна (бо причинна),

      Що такеє робить.

      Так ворожка поробила,

      Щоб менше скучала,

      Щоб, бач, ходя опівночі,

      Спала й виглядала

      Козаченька молодого,

      Що торік покинув.

      Обіщався вернутися,

      Та, мабуть, і згинув!

      Не китайкою покрились

      Козацькії очі,

      Не вимили біле личко

      Слізоньки дівочі:

      Орел вийняв карі очі

      На чужому полі,

      Біле тіло вовки з’їли —

      Така його доля.

      Дарма щоніч дівчинонька

      Його виглядає.

      Не вернеться чорнобривий

      Та й не привітає,

      Не розплете довгу косу,

      Хустку не зав’яже,

      Не на ліжко, в домовину

      Сиротою ляже!

      Така її доля… О Боже мій милий!

      За що ж ти караєш її, молоду?

      За те, що так щиро вона полюбила

      Козацькії очі?.. Прости сироту!

      Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки:

      Одна, як та пташка в далекім краю.

      Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька;

      Бо люде чужії її засміють.

      Чи винна ж голубка, що голуба любить?

      Чи винен той голуб, що сокіл убив?

      Сумує, воркує, білим світом нудить,

      Літає, шукає, дума – заблудив.

      Щаслива голубка: високо літає,

      Полине до Бога – милого питать.

      Кого ж, сиротина, кого запитає,

      І хто їй розкаже, і хто теє знає,

      Де милий ночує: чи в темному гаю,

      Чи в бистрім Дунаю коня напова,

      Чи, може, з другою, другую кохає,

      Її, чорнобриву, уже забува?

      Якби-то далися орлинії крила,

      За синім би морем милого знайшла;

      Живого б любила, другу б задушила,

      А до неживого у яму б лягла.

      Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

      Не так воно хоче, як Бог нам дає:

      Воно жить не хоче, не хоче журиться.

      «Журись», – каже думка, жалю завдає.

      О Боже мій милий! така Твоя воля,

      Таке її щастя, така її доля!

      Вона все ходить, з уст ні пари.

      Широкий Дніпр не гомонить:

      Розбивши вітер чорні хмари,

      Ліг біля моря одпочить.

      А з неба місяць так і сяє;

      І над водою, і над гаєм,

      Кругом, як в усі, все мовчить.

      Аж гульк – з Дніпра повиринали

      Малії діти, сміючись.

      «Ходімо СКАЧАТЬ