Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

Чтение книги онлайн.

      Оце і вся моя дума.

      Не здивуйте, люди.

      Те, що було, минулося

      І знову не буде.

      Минулися мої сльози.

      Не рветься, не плаче

      Поточене старе серце

      І очі не бачать —

      Ні тихої хатиночки

      В забутому краю,

      Ні тихої долиночки,

      Ні темного гаю,

      Ні дівчини молодої

      Й малої дитини

      Я не бачу щасливої:

      Все плаче, все гине.

      І рад би я сховатися,

      Але де, не знаю.

      Скрізь неправда, де не гляну,

      Скрізь Господа лають.

      Серце в’яне, засихає,

      Замерзають сльози…

      І втомивсь я, одинокий,

      На самій дорозі.

      Отаке-то! не здивуйте,

      Що вороном крячу:

      Хмара сонце заступила,

      Я світа не бачу.

      Ледви, ледви опівночі

      Серцем прозираю

      І немощну мою думу

      За світ посилаю

      Зцілющої й живущої

      Води пошукати.

      Як інколи, то й принесе,

      І покропить в хаті,

      І засвітить огонь чистий,

      І сумно, і тихо

      Розказує про весілля —

      Звертає на лихо.

      Тепер мені про сліпого

      Сироту кончає,

      Але як довести краю,

      І сама не знає.

      Бо не було того дива,

      Може, споконвіку,

      Щоб щаслива була жінка

      З сліпим чоловіком!

      Отже сталось таке диво!

      Год, другий минає,

      Як побрались, а дивіться —

      Вкупочці гуляють

      По садочку. Старий батько

      Сидить коло хати

      Та вчить внука маленького

      Чолом оддавати.