Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ народу й православної віри, до зрадників дідизни та вітчизни, своїм щирим правдолюбством, своїми козацькими вихватками, які ще й досі давалися взнаки. Але найпуще зненавидів пан Купа вітця Мелхиседека за те, що єпископ, поки пан обозний їздив до Стародупки справляти своє весілля з Роксоланою, що перебрав на себе цей проклятущий чорноризець обов'язки воєначальника, бо ж мирославський полковник пан Косюра-Чорний перекинувся до Однокрила за день чи за два до початку цієї війни та й утік з Мирослава, – хоча владу військову, ясна річ, мав би в місті та й по всій Долині забрати до рук саме він, Демид Пампушка-Стародупський, як те й належало полковому обозному та ще й такому заможному, як цей.

      Бог його знає, на що надіявся Пампушка (чи не на спалену серед степу копицю ладану), але панові обозному здавалося чомусь, що все ним задумане сподіється легко та хутко: і десь там приховані мирославські скарби зразу ж таки віддадуться йому до рук, і полковником він стане (а то ж було тоді ніяк не менше від чину нинішнього маршала), і гетьманом – без дляння й проволоки, – і ось тепер, коли не зразу все складалося, як треба, хотілось Пампушці бодай хоч трішки захитати повагу до слуги Господнього, до єпископа Мелхиседека, – ще й тому хотілося, що він його просто боявся.

      Боявся й тому, що цей колишній запорожець бував часом грізний та буйний, як ревуча весняна вода.

      Та й говорив єпископ інколи, мовби в очі сипав тютюном, – це коли правду в очі кидав.

      Боявся Пампушка й пронизуватого погляду цього козацького полковника, що замолоду вславився на Запорожжі, а потім і в полках покійного гетьмана, котрий його й примусив потім напнути чорну рясу, знаючи силу церкви та дбаючи, як муж державний, про те, щоб тримать її в чистих і певних руках… У визвольній боротьбі українського народу, треба сказати, не останнім клопотом була завжди й чистота православної віри, чистота від католицьких впливів Рима, тобто від зазіхань чужинців, котрі завше явно і тайно діяли через своїх повірників, що з країни до країни ходили й ходять у сутанах і без сутан.

      Знітившись під поглядом Мелхиседека (бо ж не забув і недавньої своєї підлості проти Мамая), Пампушка хотів був сказати владиці щось примирливе, але з-за вікна зненацька пролунав досить гучно низький жіночий голос:

      – Тату!

      – Чого тобі? – озвався на цей поклик гончар Саливон Глек і сердито обернувся до широкого середнього вікна, за яким виникла челядниця Лукія, що зросла в домі старого гончара й завше звала його татом.

      Це була ставна й висока, носата й досить уже пристаркувата дівчина – з важкою русозлотною косою на плечі, з суворим поглядом сірих очей і з такою в них стурбованістю, що старий Саливон, цехмайстер гончарського цеху, аж підвівся, збентежений.

      – Тату, підійдіть-но! – знову покликала дівчина.

      – Хіба не бачиш: тут – рада!

      – Не люблю, коли зайве балакають, – суворо сказала дівчина, і Глек поспішив до вікна.

      – Що сталось? – спитав гончар, підходячи.

      – Двері, тату, вкрадено, – голосно сказала дівчина.

      – Які СКАЧАТЬ