Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пряв та шив, а то й ходив за бабу-повитуху, бо і в тім ділі тямив, за що його й прозвали Хіврею), еж і справді він був більше схожий на яку-небудь підтоптану святенницю, ніж на бравого лейстрового сотника. – Подумає, що налякались, – повторив пан Хівря, – та й за шкуру сала нам заллє… ще більше, як ось тепер! – І він пренахабно витріщився на царського воєводу Саватея Шутова, моторного дідка, що сидів біля столу, дальнього боярина, котрий прибув сюди, щоб не трішки нажитись, та й докладав до цього діла всіх зусиль, отож і цікавили його в Мирославі не люди, не правда, а шинки й прибуток від горілки, що вельми бентежило й пана Хіврю, який тримав у Калиновій Долині до прибуття сюди воєводи Шутова десятків зо два шинків. – Заллє нам цар за шкуру сала, ви не думайте!

      І аж тут пан обозний, Демид Пампушка-Купа-Стародупський, нарешті вирішив, що надійшла слушна хвилина – ловкенько показати себе перед людьми як щирого прихильника Москви, бо це ж могло йому стати в пригоді при сповненні його далекосяжних замірів, бо ж пан Пампушка, зазіхаючи здалеку на гетьманську булаву, добре тямив, що без помочі одуреного народу (навіть і з купою червінчиків – із омріяних запорозьких скарбів) проти лукавого лебедина він сам нічого вдіяти не зможе, тож і замірився тепер дурить громаду Мирослава, проголошуючи свою прихильність до Москви.

      Її пан Купа голосно сказав:

      – Ти смієш, пане сотнику, таке патякати супроти його царської величності?!

      – А коли царські воєводи зугарніші за королівських посіпак! – тоненько проспівав пан Хівря, киваючи на боярина Шутова. – Шинки та корчми! Були вони чиї? Мої та королівські. А стали? Царські! А все інше? Як і було! Навіть орендарі шинків – ті ж самі: як стирчали за шинквасами руді та чорні пейси, так і стирчать!

      – Пейси, пейси! – розсердився боярин. – Таж тільки вони й платять на царську величність! Бо ваші урядники… мусять вони прибутки збирати…

      – Здирати, а не збирати! – зойкнув жінкуватий сотник.

      – А де вони, прибутки? Де? Старшина ваша, війти, бурмістри – нас, воєводу царського, не слухають! Усі діла, городові й козацькі, відають без нас! Тож нам тільки й лишаються побори…

      – Атож! – знову задзвенів пан Хівря. – Здирства і податки завели не згірше ляхів: дай та дай, не тільний, а телись! З кого ремінь деруть, з кого вже й лій топлять!

      – Брешеш, тітко! – не стримавшись, гарикнув нарешті й колишній полковник, аж наче сіллю в очі Хіврі сипонув. – Нема ж такого, як було за Польщі? – І звернувся до громади: – Нема ж такого в нас, як по містах під Однокрилом?

      І рада вся, і ввесь майдан захвилювалися й загомоніли, бо ж у Мирославі були тисячі людей, що повтікали від гетьманської наруги й розповідали тут про ті ж страхи, які терзали Україну й за панування Польщі, бо людей однокрилівці нищили, немов косили траву.

      І люди вже кричали на майдані, як від болю:

      – Глумляться з віри!

      – Б’ють!

      – Нехай б’ють, олії не виб’ють!

      А якийсь СКАЧАТЬ