Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і сам здивувався, а коли б ми з вами, читачу, та були на той час біля нього, то самі собі подумали б: ой цвіте-розмаю, Козаче Мамаю, душе українська, довіку ти дивуватись будеш перед своїми ділами, сам до пуття не знаючи – що ти знаєш, що ти можеш, що ти вмієш і на що ти здатен…

      Обережно поклавши на долівку білоцвітний кетяг, Мамай, сам дивуючись, мов дитина, і захопившись своїми щойно пізнаними силою та вмінням, вишкрябав тим шильцем бджолу, чи не з хруща завбільшки, і, поки виводив ніжки та крилята, вона весело задзижчала й злетіла навіть, щоб сісти на біле калинове гроно.

      Ось така сила життя водила рукою Мамая.

      Ось яким він був митцем.

      Ось яка правда жила в його витворі…

      І, хоч бувало з ним таке не вперше, щоразу він дивувався з того вміння, ніби з несподіваного відкриття, бо кожен твір художника щоразу мусить бути відкриттям, новим та несподіваним задля самого майстра…

      Радіючи в темниці живій бджолі та білому цвітові й досхочу надивившись на них, Мамай узявся й до іншого діла, яке, гляди, могло в таку страшну годину й життя його порятувати, – хоч він про порятунок і не думав, а просто скучив за своїм Добряном, якого запроторили гетьманці невідомо куди, і Мамаєві скортіло з кониченьком перед смертю попрощатись.

      Песик Ложка й не змикитив зразу, що ж таке вишкрябує на чорній стіні його володар, але, вздрівши коняче око, потім вуха, потім і цілу голову, Песик від подиву аж заскавулів, бо стало страшнувато, коли впізнав у намальованім коні свого приятеля Добряна, мудрого Мамаєвого коня.

      Козак малював його, скучивши за ним, прагнучи його, бо ж Добрян свого хазяїна з біди виручав не раз і не два, його до себе серцем кличучи, виводив на стіні шилом коневі обриси, і вони були такі живі, і жадання бачити коня було таке гаряче, що той, потроху на чорній стіні виникаючи, аж ніби ворушився, радіючи володареві своєму, цьому вершникові, якого кінь носив уже не один рік по всіх усюдах української землі, перелітав через Карпати, перепливав пороги на Дніпрі, – і кінь Добрян тепер неначе і справді оживав, зразу ж таки, там же таки, на стіні, оживав під рукою художника, неначе й справді…

      Гляньте ж, гляньте!

      52

      Тільки-но з-під шила виникло на чорнім мурі кінське око, як воно зразу й блимнуло.

      Щойно рука Мамаева вивела на стіні шию коневі, як заграла вона зразу ж дрібним дрожем нетерпіння.

      Тільки намалював Мамай передні ноги, як вони, басуючи, затупали об землю.

      З кожним помахом руки Мамая виразніше й виразніше виникали на стіні обриси добрячого румака, чорнісінького (бо ж чорна була стіна), з білим хвостом, з білою гривою, з білими щітками над кожним копитом (бо нашкрябані шилом риси ставали білими від крейди, що схоронилась попід шаром кіптяви).

      Кінь з кожним помахом руки Мамая, з кожним дотиком шила оживав.

      Козакові треба було б поспішати, бо вже розвиднілось, і за вікном загомоніли, прокидаючись, рейтари, і горобці зацвірінькали під стріхою в'язниці, і знову зацюкали сокири на шибениці, СКАЧАТЬ