Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ але не дуже ж набалакаєшся, галопуючи без відпочинку охляп на дикім тарпані, бо ж вони поспішали до Мирослава, до міста, котре лишалося вірним народові, до міста, де вони мали згодом зустрітися з Мамаєм, де жила та дівчина, Кармела Подолянка, на яку чигало десь страшенне лихо, що про нього міг попередити панну лише оцей француз, – і ось тепер, до того міста кваплячись, вони вже встигли за ніч відмахати чимало довгих і трудних верстов.

      Ніч була хмарна, безмісячна, глупа, вже й ані зірки не лишилось, і загін, під невтомним проводом Явдохи, замалим не змиливши з путі, мчав далі не так, може, впевнено й швидко, але й не бе'збач, бо те жадане місто, Мирослав отой, воно вабило до себе цих людей дужче та дужче, еж вони були потрібні саме там.

      Десь річечка зашаруділа очеретом по лівій руці, а з того боку річки на їхнім шляху чекати було не слід, і Явдоха звеліла взяти ледь праворуч і їхати ще тихше, потім сказала спинитись і завмерла, прислухаючись до чогось непевного.

      Вона вже хотіла була рушати далі, та стиха заіржав поблизу чийсь коник.

      Ледве чутно десь брязнула шабля.

      Глуха в досвітньому тумані, мов з-під землі, долинула чужинна мова.

      Аж раптом зовсім близько хтось пугукнув по-козацькому, по-наському, ось так:

      – Пугу-пугу!

      – Козак з Лугу! – не стримавшись, звично відповів на запорозьке привітання старий Петро Гордієнко, як приговтався він за десятки років козакування одвічати на поклик «пугу-пугу!».

      – Який козак? – запитав той же голос так високоносно, що матінка Михайлова шепнула:

      – Однокрилівці!

      – Який козак? – перепитав той же настирний голос.

      Гордієнко відмовив:

      – Наш козак, пане-брате.

      – Яке сьогодні гасло?

      – В печі погасло! – огризнувся Гордієнко, бо ж сьогоднішнього умовного гасла однокрилівців вони, звісна річ, знати не могли.

      І тут же гримнув постріл.

      – До зброї! – гукнула матінка.

      Без жодного пострілу, бо віддаль до нападників була надто мала, наші подорожні кинулись на ворога і аж тоді в нічному тумані побачили, що то не чати гетьманців-жовтожупанників, а чималенький затяг найманого війська, німці, серби, а може, й поляки, – з кількома лейстровиками-однокрилівцями на чолі.

      Відступати було пізно, сили зійшлись нерівні, отож і бій мав затятись на смерть, це кожен з наших зрозумів швиденько, і в сутичку поперли, як сто чортів, бо ж безвихідь відважним додає снаги й звитяги, допомагаючи верха здобути навіть там, де й натяку на перемогу не було.

      Вихопивши з піхов шаблю-блискавку, помчав у святе діло француз Сганарель, за ним у ту ж мить, охляп на шаленім тарпані, з короткуватою, як на його руч, шабелькою кинувся в січу й наш Михайлик, за ним старий Петро Гордієнко з криком: «Береженого Бог береже, а козака – шабля!» – а за ним і всі інші. Орудувала своїм кривим турецьким ятаганом і Явдоха.

      Впав з коня в смертельнім льоті один із наших козаків, із тих джур пана Пампушки, що вчора СКАЧАТЬ