Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

      І Пилип-з-Конопель, під'їхавши й навіть з коня не нагинаючись, зірвав на високім кущі квітку катрану, понюхав, пожував смачний молоденький паросток і їхав далі та й далі, поглядаючи вперед.

      Перед очима виник вільховий гайок, бо земля тут була вологіша, і вже траплялись зарості вільшини. Всюди цвіла черемха, лани жита й пшениці яріли, зачервоніли молоді гречки, зазеленіли городи, чорнобривці вже зацвітали де-не-де, кожному нагадуючи його рідну оселю – і всюди, всюди, – аж ніби холодно ставало від білого цвіту! – скрізь квітувала калина… Починався повільний спуск до тої райської чаші, котру й звали Калиновою Долиною, де лежав город Мирослав, куди так поспішали наші подорожні.

      Пилип-з-Конопель, задумавшись, замішувався краєвидом, що заходами трудящої людини ставав дедалі все пишніший, неймовірніший, – це було з'явище з-поміж отих щедрот животвору, в існування яких (шапку перед ними знявши) трудно буває й повірити, хоч і постають вони перед нами вочевидячки, виграють і міняться всіма барвами та блисками, дихають усіма пахощами вологої землі, співають і дзвенять, щебечуть і цвірінькають, прославляючи рідну землю й себе.

      І, впиваючись світовою красою цієї препишної й не завше йому зрозумілої (як і де Бопланові, дядечкові його) України, молодий француз про щось таке думав і думав…

      А про що ж?

      Про катран оцей? Про квітники Парижа? Чи про базари квітів в Амстердамі?

      Чи про Кармелу, що слід її з Голландії привів його сюди?

      Про що ж він так задумався, цей молодий руанець, огорнений чарами українського ранку?

      Та про неї ж таки…

      Як вона його зустріне в Мирославі?

      Чи пізнає ж? Посміхнеться, може? Чи зрадіє?

      Чи здобудеться тільки на холодне й чемне словечко подяки?

      І він чомусь подумав про Мамая.

      Він шкодував, цей молодий шукач пригод і правди, шукач світової краси, шукач слідів Кармели Подолянки, він шкодував, що з ним немає зараз того чудного й таємничого Козака, щоб саме з ним про все поговорити.

      51

      А на той час Козак Мамай, на світанку почувши Песикову шамотню в кутку хурдиги, яка в передранні стала ще гидкіша, розплющив очі й згадав, де опинився, але ні ріски суму не заблисло в його широко поставлених очищах, бо ж, за всіма ознаками, його життя ще тривало, а він за довгі роки прийшов до висновку, що найкраще у житті—це життя… а вмирати… ну, що ж, нехай і так! – життя є наука про смерть!

      Коли Мамай нарешті прокинувся, Песик Ложка, облишивши на мить трудну роботу, запитально блимав на свого володаря, але ні слова не мовив.

      Мамай посміхнувся і сказав йому пошепки:

      – Чи не думаєш ти, Ложечко, що я пролізу в цю дірку?

      – Ні, не думаю, – відповів поглядом Песик.

      – То ти хочеш пролізти сам, щоб порятувати мене від смерті?

      – Хочу порятувати.

      – Пізно, Ложечко. Вранці буде мені саксаган. Каюк! Повісять на майдані.

      Козак Мамай устав з куля соломи.

      Потягнувся, СКАЧАТЬ