Князь Кий. Володимир Малик

Чтение книги онлайн.

      Вибрали місце над струмком, недалеко від тінистого зеленого гаю. Коней стриножили й пустили пастися, князю Добромиру намостили з трави та бур'яну м'яку постелю на горбку, щоб було видно Високу могилу, і, напоївши холодною водою, поклали відпочивати. Таке ж ложе приготували і для жінок. Гунна прив'язали до дерева, щоб не втік. І тільки після цього брати взялися готувати вечерю.

      Поки Щек, Хорив і Боривой збирали сухий хмиз і розкладали багаття, Кий попатрав стрепета, посік його мечем на шматки, нарвав якогось пахучого зела і накопав їстівного коріння – все це склав у закопчений бронзовий казанок, який возив з собою біля сідла, і наповнив водою. Незабаром у казанку, підвішеному над вогнем, забулькало, заклекотало – і з нього пішов приємно-смачний дух.

      За якусь годину вечеря була готова.

      Кий дістав з торби хлібину – покраяв на скибки, вийняв кілька дерев'яних ложок.

      – Князю, княгине, пригощайтеся… Цвітанко, Боривою, до їжі!

      Він спочатку поставив казанок поблизу князевого ложа, та князь, посьорбавши трохи юшки, відклав ложку.

      – Дякую… Не хочу більше… А ви підкріпляйтеся!..

      Юшка була смачна. Ніжне розварене м'ясо так і тануло в роті, й зголоднілі княгиня, княжна і княжич, не звертаючи уваги на братів полян, котрі взяли собі по шматку стрепетятини і по скибці хліба, запихалися зовсім не по-князівськи.

      Казанок швидко спорожнів.

      Цвітанка з вдячністю підвела на Кия очі. Знову не сказала ні слова. Тільки поглядом приголубила – мовби доторкнулася ніжною рукою… І від того погляду, як і там, у яру, в грудях юнака прокотилася якась незнана досі хвилююче-солодка й одночасно тривожна хвиля. З чого б це?

      Княгиня за всіх подякувала, а Кий сказав:

      – А тепер – спати! Відпочивайте, бо, як тільки підніметься денниця[7], я збуджу вас, і ми знову рушимо в путь!..

      Княгиня Іскра з Цвітанкою лягли поруч з князем на м'яке духмяне ложе з трави та бур'яну і враз поснули. Щек, Хорив та Боривой повкладалися просто на землі, а Кий пригасив багаття і сів на горбочку, поблизу князя, щоб пильнувати їхній сон…

      Князь довго не засинав. Ворушився, стогнав, щось тихо шепотів і все не відривав погляду від Високої могили, що бовваніла в синій імлі.

      Кий нахилився над ним, тихо запитав:

      – Що тобі, князю? Болять рани?

      Добромир слабко ворухнув рукою.

      – Болять… Аж печуть… Та ще дужче болить серце!..

      – Чому?

      – Бачиш Високу могилу?

      – Бачу.

      Кий глянув на гору, що закривала собою півнеба.

      – Там, на її шпилі, сто років тому був розіп'ятий мій прадід…

      – Твій прадід?

      – Король венетів, чи по-ромейському, антів[8] – Бож… Мабуть, боги привели мене сьогодні сюди, щоб і я тут сконав від ворожих ран…

      Князь говорив з натугою, СКАЧАТЬ