Название: Смерть. Сибірські новели (збірник)
Автор: Борис Антоненко-Давидович
Издательство: Фолио
Жанр: Историческая литература
Серия: Історія України в романах
isbn: 978-966-03-4954-4
isbn:
Горобенко давно вже ходив по кімнаті з кутка в куток. Все, що було досі нерозгаданою перешкодою, тепер стало цілком ясне, майже розплановане. Тепер було зрозуміло, що раніш завсіди заважало. Тепер не буде вже жодних хитань. Тепер треба просто йти до того. Треба здійснити те, що народилось зараз, що невпинно росте й вимагає виходу. Горобенко зупинився на середині кімнати. Було душно. Він підійшов відчинити вікно й побачив, що надворі вже благословлялось на світ. Крізь спокійне гілля дерев видно було сіру покрівлю неба. Горобенко лунко одчинив вікно, і в кімнату влетіло перше, непевне ще щебетання якоїсь птиці. У кутку, коло ліжка, догорав чужий, непотрібний уже каганець. Горобенко сильно дмухнув на нього і, заспокоєний, ліг спати.
VI
Цілий тиждень Кость Горобенко реквізовував.
Майже щоранку він забігав до наросвіти по ордера, перебігав через вулицю до відділу праці брати мобілізованого биндюжника й кількох вантажників, а потім починалась сама операція. Величезний, незграбний віз, що допіру возив борошно, зупинявся несподівано перед парадним ходом. Білі від борошна й крейди вантажники помалу злазили з воза й розташовувались на парадних східцях покурити, а Горобенко підходив до дверей і енергійно тричі стукав.
За хвилину-дві двері обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а Горобенко рішуче переступав порога й подавав ордера.
– Я маю у вас реквізувати піаніно. Прошу провести мене…
Хазяйські руки нерішуче брали ордера і, не читаючи його, тупо дивились на розляпану печать, несміливо перебігали на Горобенкове обличчя й вагались ступити крока.
Горобенко, міцно стиснувши рота, який час дивився пильно в хазяйські очі, а потім переступав з ноги на ногу й холодно вимовляв:
– Мені ніколи. Люди надворі ждуть. Прошу, будь ласка, не затримуйте нас…
Він повертав голову до вулиці й голосно гукав:
– Ану, товариші, готовсь.
Вантажники, перевалюючись по-качиному на дужих ногах, флегматично, мов до комори, заходили до кімнат, і з ними разом кімнати сповнювались незвичайним шумом. Горобенко, не чекаючи хазяйської відповіді, простував сам поперед вантажників до покоїв і, шукаючи піаніно, нишпорив очима по кімнатах.
Тоді хазяйська постать оговтувалась, їй трохи ніби повертало дар голосу, й вона, заїкаючись, перелякано починала звичайну словесну тяганину:
– Власне, це піаніно… Воно, бачите, в нас не для розваг… Донька вчиться грати, прекрасний слух… Я сам працюю в статбюро… Я просив би, товаришу, чи не можна якось би це…
Ці вічні драматичні прелюдії страшенно СКАЧАТЬ