Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

Чтение книги онлайн.

      – Дехто з педагогів – українською, а інші ще й досі – російською.

      Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретареві:

      – Напишіть наказа: з нового академічного року до обіду всім педагогам викладати лекції по-українському, а після обіду – по-російському… Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15… Орінстр? Слушай, Семьонов, у тебя, кажется, єсть…

      Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо в Радченка:

      – Може, краще написати, щоб усі по-українському? їх узагалі треба нажать…

      Радченко сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов із кабінету.

      Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мінилось – брови, очі, рот, підборіддя й навіть волосся з вухами ввесь час рухались, і через це здавалось, що перед Радченком – не телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина, або в іншому разі – це говорить сам із собою небезпечний божевільний.

      Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченкове обличчя: «Що за один цей Радченко?»

      Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чу ток уже знав дещо про нього.

      Його прислано сюди з губернії, де він мав, здається, якісь зв’язки, приятелів і друзів. Радченко – з колишніх боротьбистів, і очевидно, що після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі національні упередження. Він має свою притаманну рису – скрізь і завжди зчиняти галас. Ще що? Його звичка без церемоній нишпорити в чужих паперах і занадто голосно говорити видає його за людину незалежну і таки досить нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині – того ніхто не знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно.

      Радченком перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих «Известий – Вістей Уездного Парткома, Исполкома и Профсовета», призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словом, до президії йшли записки – додержуватись регламенту. Радченко ще тільки тиждень в організації, але він став уже «свій» зо всіма його хибами, негативами й позитивами.

      А проте це все, власне кажучи, не так важливо. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі й зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його, Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно й смішно, але це – так. Поки Горобенко був тут один «за українця», ця сторона не випиналась назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати «своїм» – усе піде по-іншому. Радченкове пере бування в організації буде екраном кожного Горобенкового руху.

      Кость Горобенко тужно подумав: «Як би було добре, коли б Радченка тут не було… – Він глянув на його вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: —…коли б його не було взагалі, не СКАЧАТЬ