Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

Чтение книги онлайн.

      Горобенко кинув працювати й солодко потягнувся. По тілу розлилась незвична приємна фізична втома. На небі засвітилися перші зорі. Далекі свіжі мрійні зорі. Ті самі зорі, що світили до революції і світитимуть вічно. Вічно?

      Так, так – вічно. Є багато речей прекрасних незалежно від усього. Хіба міг би бути Дружинін гірший, якби він був безпартійний?

      Горобенко одкинув це раптове спокусливе запитання і сказав самому собі: «Ні, це дуже добре, що він у партії.

      Він справжній, природний партієць».

      Горобенко поклав коло себе лопату й присів на шпориш.

      «Якого чорта тільки Славіну не викинуть і досі з партії?» Десь з-за мосту залунало гучне Несторенкове: – Одставіть! В дві шеренг-и стройся-а-а!..

      III

      Був ранок. Сонце сміливо розсікало золотими мечами зелену гущавину листя і вигаптувало на стіні якусь фантастичну плахту. Кость Горобенко підійшов до поручнів веранди і повними грудьми вдихнув свіжого повітря.

      Ранок справляв свій тріумф. Його блакитне чоло не за тьмарилось сьогодні жодною хмаринкою. Він легко перекинув за обрій ніч і звитяжцем простував назустріч дневі. Тисячі пташиних голосів співали йому урочисті кантати, якісь занедбані, певно, від старих ще хазяїнів, жоржини і червоні невибагливі півники побіля веранди в саду, здавалось, по-особливому сьогодні прибрались і, вмиті, чепурні, трохи засмучені від своєї одвічної мовчанки, лагідною посмішкою вітали переможця.

      А ранок ішов і йшов. Незримі легіони його в золотих панцирах мчали нестримно вперед, і перед їхніми незліченними фалангами тікав, зігнувшись, небесними манівцями останній князь ночі – блідий, ледве помітний місяць.

      Горобенко схилився на сірий від облізлої фарби стовп і розстебнув коміра. Легенька прохолода приємно проймала після сну тіло, але сонячне проміння подолало вже останні перешкоди, прорвалось крізь вогке листя, і його при страсний подих затремтів на Горобенкових грудях. Сонце затопило веранду, й тільки в кутку біля піддашшя зали шилась журна тінь, наче згадка чиєїсь безвихідної скорботи. Горобенко вдивлявся в цей затінок, і він був любий йому. П'яна сонячна радість і самотня туга затінку були споріднені, вони доповнювали одна одну, вони – як рідні сестри.

      Цієї ночі уві сні прийшла Надя. Та сама Надя, що була колись, Надя, що не могла б бути тепер… Чому?

      Горобенко це добре знав, але він умисно спитав самого себе і щиро відповів: «Тому, що тоді вона була просто Надею, вона була нареченою (хоч цього й не говорилось офіційно), а тепер вона була б „міщанкою“, „баластом“, безпартійною „сволоччю“…»

      Горобенко подумки сказав і це. У цій грубості була якась гостра насолода. Але це так. Нема потреби зараз брехати ні сонцеві, ні жоржині, ні самому собі. Можливо, що це зрозуміла б і Надя, якби вона була не хороший сон, а реальність, а втім… є багато прекрасного в тому, чого нема і ніколи вже не може бути: взимку не буде жоржини і півників, але в уяві вони будуть кращими за оранжерейні хризантеми, в холодну, безпросвітню фугу легко згадається СКАЧАТЬ