Пандем. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сказав Кім у новій тиші, цього разу не в’язкій, а дзвінкій, мов скло. – Бо немає хворих. Нікого лікувати. Всі одужали… А крім того, якщо ви помітили, по цілому світі припинилися війни. За минулий місяць не було нічого… такого… ніхто не підривав, ніщо не руйнувалося, ні терактів, ні повеней…

      – Клас, – сказав захоплено Шурко.

      – Та-ак, – протягла Олександра.

      – Я щось таке чув по ящику, – поважно повідомив Костя.

      Іванці нарешті набридло пюре, і вона залементувала, відвертаючи перемазану пичку від невблаганної мельхіорової ложки.

      – Де соска? – заметушилася Дарина. – Тут щойно на чистому блюдці лежала пустушка… Де?

      – Я не божевільний і не істерик, – Кім усміхнувся до Ярини. – Власне, я хотів, щоб ми зібралися сьогодні всі разом… І випиймо за майбутнє, яке обов’язково настане, але зовсім необов’язково буде таке, як нам тепер уявляється. Набагато скоріше, ніж ми думаємо… І геть по-іншому…

      Він випив сам-один. Усі дивилися на нього (крім хіба що Іванки, яка гатила по столу гумовим зайцем, і Дарини, котра намагалася цього зайця вгамувати). Та тільки Шурко дивився з безумовною радістю.

      – Кімчику, мені здається, що ти драматизуєш, – розважливо сказала мама. – Те, що сталось у вашій клініці… Це, звісно, феноменально і все таке, але будь-який феномен має розумне пояснення. Воно є, просто його не завжди видно. Наприклад… – і мама затнулася.

      «Ну що ти хочеш, щоб я ще сказав?»

      «Нічого. Сядь і спокійно попоїж».

      – А тепер їжмо, – сказав Кім, опускаючись на свій табурет. – Сядьмо й спокійно їжмо, ми ж так рідко збираємося разом… Шкода, що тільки за столом, ми могли б, напевно, піти пограти у футбол… погуляти в лісі, дітям було б корисно… у театр там чи в музей… а ми тільки за столом, – він махнув рукою й підчепив виделкою маринований гриб, точніше, спробував підчепити, бо гриб, звісно ж, вивернувся.

      – Кажуть, після тридцяти в житті людини настає чергова криза, – повідомив Сашко під дзенькіт виделок та незадоволене Іванчине бурмотіння.

      – Та ну тебе! – буркнула Олександра.

      Іванка раптом перестала обурюватися. Підняла голову, обвела присутніх ясним здивованим поглядом – і розсміялася, ніби її легенько лоскотали.

      – Моє сонечко, – зворушилася мама.

      – Більшість людей підсвідомо хочуть відповідати чиїмось очікуванням, – продовжував, ніби між іншим, Сашко. – Людина – це те, чого від неї чекають… Чекають успіхів – отже, треба кров з носа досягти успіхів. Лізеш нагору, обдираєш лікті, майже доліз до вершини, а гора раптом зникає…

      Сашко хотів ще щось сказати – та враз осікся. У його глузливих очах, спрямованих на Кіма, з’явилися збентеження й страх.

      Кім нарешті наколов гриба на виделку. Проковтнув, не відчувши смаку.

      Мама намагалася розбити тишу, голосно й дбайливо поповнюючи тарілки. А й справді, чого ми бачимось тільки за столом, подумав Кім. Чого їжа для нас така важлива?

      Іванка СКАЧАТЬ