Пандем. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Був же колись час, коли тебе не було? Був момент твого народження?

      – Ні, – Пандем струснув крихти з рукава. – Я не народився й не прийшов, я – виник. Час, коли мене не було, залишив по собі сукупність знаків. Я бачу їх у землі, у живих і мертвих мовах, у тобі…

      – Скажи, – Кім запнувся. – А… повернути час назад?

      – Тепер – ні. Потім – напевно.

      – А воскресити мертвого?

      – Так. Але навіщо? Мертвих буде не так багато.

      – А літати?

      – А ти хотів би? – Пандем усміхнувся.

      Кім відчув, як лава випливає з-під нього. Як він піднімається, наче в дитячому сні, і зависає у щільному пружному повітрі.

      – Руками махай, – сказав Пандем знизу.

      – Вер…ни, – прохрипів Кім. І лава повернулася на колишнє місце.

      – Страшно? – спитав Пандем.

      Кім судомно, по-курячому кивнув.

      – Увесь твій досвід говорить, що мене не буває, – м’яко сказав Пандем. – Це природно. Ти звикнеш.

* * *

      У церкві пахло весною, воском і ладаном. Вогники свічок заворожували, люди здавалися темними силуетами, глибинними рибами в прозорій холодній воді – кожен сам по собі, кожен наодинці з собою.

      Кім довго, питально розглядав світлі обличчя під золотими німбами. Невміло перехрестився; бабуся, що стояла поруч, осудливо щось забуркотіла. Не дослухавши її інструкцій, Кім торкнувся Пандемового рукава й рушив до виходу; зашкарублі долоні жебраків простяглися, мов листя. Кім вигріб з кишені дріб’язок і поклав по монетці на кожну долоню.

      Під сонцем було майже жарко. Скрізь, де тільки була вільна од асфальту земля, зеленіли паростки й стебла, і перша кульбабинка – на безпечній короткій ніжці, але зухвало-жовта – визирала з-під церковної огорожі.

      – Скажи, – почав Кім. – Скажи… стільки народу в усьому світі надіються й чекають… Чого ти з’явився до мене? Котрий не чекав? Котрому тебе не треба?

      – Вони чекають не мене, – тихо відгукнувся Пандем. – Це було б нечесно.

* * *

      «…Отже, я співрозмовник. І єдина причина, з якої я втручатимуся в мозок прямо, – психічний розлад, що не піддається іншій корекції».

      Кім сидів у вагоні метро, в кутку. У темних шибках віддзеркалювались люди, вони читали, дрімали, розглядались по боках, висіли на трубах поручнів або зручно розсідалися на дерматинових диванах; навпроти Кіма сиділа пухка розпатлана блондинка, захоплена пухкою розпатланою книжкою, і у вікні за її спиною Кім бачив своє лице. Скло було криве, а тому Кімові очі й лоб здавалися гротескно-величезними, наче в страшному мультфільмі.

      «Добре. Що буде з тими, ким забиті в’язниці й колонії? Як ти бачиш їхнє майбутнє – тих, хто був засуджений на довічне, припустімо, ув’язнення? За вбивства, підпали, зґвалтування? Де їм місце у твоєму світі?»

      «Там, де й усім. Карою їм буде каяття, і запевняю тебе, воно значно дієвіше, ніж в’язниця».

      «Ти наївний! Господи, ти з СКАЧАТЬ