Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      – Не сміши мої капці. Я можу зламати твій захист прямо зараз, звідси, з ноута.

      – У мене собаки…

      – От-от, собаки. Якщо я вирахував Доктора Ветті, то й вони знайдуть.

      – Я не можу їх кинути просто так, – Арсен ковтнув слину.

      – Кого?

      – Собак. У мене зараз двоє щенят на вихованні, вони вмруть, якщо я не прийду!

      Максим подивився уважно:

      – Дурнику, немає ніяких щенят. Ніхто не вмре, бо ніколи не народжувався. Вони намальовані!

      Арсен похитав головою:

      – Я їх повинен… хоч передати комусь.

      – Втратиш гроші? Багато втратиш?

      – Це ж малесенькі щенята. Вони сьогодні сидять цілий день… самі… в темряві. Чекають, поки я прийду.

      Максим перестав усміхатися.

      – У темряві, – повторив він замислено. – Чому – в темряві?

      На дев’ятій хвилині після того, як Арсен залоґінився, в приймальні Доктора Ветті з’явився незнайомий відвідувач. Максим, що скоса поглядав через Арсенову руку на екран ноутбука, ледь чутно гмикнув.

      – Це пастка? – запитав Арсен.

      На екрані перед ним була його приймальня, знайома до останньої складки на портьєрах. Щенята вовтузилися, відбираючи одне в одного гутаперчеву кістку. Відвідувач сидів, закинувши ногу на ногу, і лице його було незворушне.

      – Безперечно, – Максим говорив пошепки, хоч відвідувач не міг його чути. – Він хоче, щоб ти дав йому реквізити рахунку, адреси для листування, щоб засвітив свої контакти в собачих клубах…

      – Та це ж складно, – сказав Арсен. – Таких контактів повно, адреси весь час змінюються, що він може довідатися?

      – Варяга знайшли менше ніж за добу, – Максим вставив у автомобільний програвач новий диск.

      Він сидів на водійському сидінні джипа, розвалившись, пожовуючи ментолову жуйку. Я знову сів до нього в машину, подумав Арсен. Гакер? Вербувальник? Хто він такий? Гадки не маю. Проте сів до нього в машину. Мов теля.

      Десять хвилин тому джип зупинився під боком великого готелю. Максим за дві секунди настроїв зв’язок через готельну бездротову мережу й передав ноутбук Арсенові:

      – Нехай пошукають тебе серед мешканців. Давай, що скоріше впораєшся – то краще.

      І от – вони сиділи мовчки, в колонках грала «Карміна Бурана», Арсен зв’язався з клубом і оформив передачу, і тепер гарячково прощався зі своїми собаками. Гладив яскраво-рудого Краса, пухнастого білого Спартака, а ті стрибали, намагаючись лизнути в лице його намальовану фігурку.

      – Вам буде добре, – бурмотів Арсен, – я віддам вас гарним людям, ви не бійтеся, усе буде добре…

      Отоді й з’явився незнайомець і захотів купити «оцього, біленького».

      – А хто вам рекомендував звернутися саме до мене? – запитав Доктор Ветті, п’ятдесятилітній лікар СКАЧАТЬ