Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      Арсен знав – щойно всі підуть з кухні, вона одразу витягне з сумки ноутбук, під’єднається до Інтернету й порине у свій Живий журнал. А батько, щойно побачить, що Арсен і мати зайняті, – піде до себе й увімкне телевізор. Вони обоє відчувають, що роблять щось не те; обоє виросли в нормальних родинах, де були й сімейні вечори, й книжки, й гості, й походи в ліс чи на пікнік. Проте мамі значно цікавіше, що сталося з її френдами за день, а батько, мов на голці, сидить на потоці новин з телевізора, від глобальних до містечкових. Чи світова криза, чи п’яний збив машиною дитину – це інформація, це треба знати, це розбурхує.

      У нашій родині, подумав зі смутком Арсен, тільки я роблю корисну справу. Тільки я роблю те, що люблю, і за це одержую гроші.

      Він допив чай і встав.

      – Дякую.

      – На здоров’я.

      – Я піду. На добраніч.

      – Привіт, Канцлере.

      – Не спиш, Міністре? Чи у вас уже ранок?

      – Хочеш підловити?

      – На фіга ти мені здався?

      – Хто його зна… На тебе виходила Квіні?

      Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екрані. Співрозмовник міркував трохи довше, ніж це звичайно буває при невимушеній розмові.

      – Про що ти, Міністре?

      – Землевласники з’їдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дріб’язок, як я, і мови нема.

      – Що ти хочеш?

      – Є схема…

      Удома давно всі спали. Годинник показував третю. Потираючи червоні очі, він сидів за монітором, поки прямо під носом не виявились раптом клавіші «J» та «K».

      Тоді він вийшов з мережі й ліг. Йому снилися темні заплутані коридори й чужі очі в прорізі червоного каптура.

      Потім він вирубався зовсім, щоб о сьомій ранку підскочити від вереску будильника.

      Вони вийшли з дому одночасно – батько, мати й Арсен.

      Батько сів у чорний «Фольксваґен», мати в сіру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцію. Ніяких пробок. Ніяких пересадок. Десять хвилин шаленої штовханини – і ти на місці.

      Як завжди вранці, він майже нічого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собі подвійну каву. П’ятниця – післязавтра, часу немає, але шестерні вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, підштовхнути мізинцем – і механізм запрацює, запрацює…

      – Сніжицький!

      Він обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовій хутряній курточці, зі смарагдовими, завжди широко розплющеними очима. Однокласниця.

      – Привіт.

      – Чого тебе в школі немає? Я думала, ти хворієш…

      – Хворію, – погодився він і сьорбнув кави.

      – У тебе очі червоні, – сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зі співчуттям. – П’єш? Колешся?

      – П’ю, – він зробив ще ковток. – Колюся.

      Вона засміялася. Приємно було дивитися, як вона сміється, – легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.

      – А СКАЧАТЬ