Острів Сильвестра. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

      Ліда підійшла, торкнулася його бідолашної голови. Погладила, немов маленького.

      – Як добре все вийшло, правда? – вимовила тихо.

      Він почув шелест листя, що виростав з її голосу. Шелест гучнішав, уже шуміло ціле дерево. Одне, друге, цілий ліс. Він розростався і розростався, цей ліс.

      Сильвестр взяв її руку й поцілував.

      – Пробач, – сказав.

      – За віщо ти вибачаєшся? – здивувалася Ліда. – Ми обоє не винні.

      – Не винні?

      – Так, не винні. Ти повернувся у своє давнє кохання. Я зустріла нове, тільки й усього.

      Скроні Сильвестра лопнули. Шум листя припинився. Він торкається пальцями скронь. Цілі. Цілісінькі. Й кров не тече.

      – Хто він? Той… твій чоловік?

      – Ти його все одно не знаєш. Бізнесом займається.

      – Добре.

      Так, він навіщось сказав – добре. Наче справді радів. Радів тому, що сталося. Що вона сказала.

      Радів? «Наче справді радію», – подумалось йому.

      – Я приїжджатиму, – сказав він.

      – Навіщо?

      – До Віти і Віки.

      – До Віти і Віки?

      – Я їм допомагатиму, коли виростуть, – сказав він.

      – Звичайно, – легко згодилася Ліда.

      – Ти житимеш тут?

      – Так, – сказала Ліда.

      – Він переїде сюди?

      – Ні. Ми тільки далі зустрічатимемося. У нього сім’я.

      «Підла шльондра, – подумав Сильвестр раптом. – Моя дружина – підла шльондра. Мені й виправдовуватися не потрібно».

      – Крім того, я лишаю вам усі гроші, які ми збирали на квартиру, – сказав він. – І ті, які я відкладав на захист докторської дисертації.

      – Який ти щедрий, – Ліда цього разу не побажала приховати своєї іронії. – До того ж у мене передчуття, – продовжила Ліда уже без іронії, – що ти повернешся. Не витримаєш там, як би ти не кохав свою колишню однокласницю. («Я її й не кохаю», – подумав Сильвестр.) Те життя не для тебе. Ти не зможеш себе переробити. («Тут ти, певне, маєш рацію», – подумав Сильвестр.) Якщо ти повернешся, зможеш жити у цьому домі. У цій квартирі.

      – А ти далі гулятимеш зі своїм олігархом, авжеж?

      – Можливо, я до того часу нагуляюся.

      Тут Сильвестр голосно засміявся.

      – Замовкни, – сказала Ліда. – Так і буде.

      – Що ти нагуляєшся?

      – Взагалі так і буде.

      – Що взагалі?

      – Йди вже, будь ласка, – сказала вона.

      18

      У цій історії, в цій розмові, яка видалася Сильвестрові абсурдною і неймовірною, наче зі сну, але таки була, була, була, була, знаходилися, пульсували дві протилежні речі – правда і неправда, два продовження, що випливали з них. Правда полягала в тому, що Сильвестрові не хотілося, аж ніяк не хотілося їхати в те село, що в нього на душі шкребли коти, що він кохав Ліду. Він пригадував великий дім з шести кімнат, неймовірно величезне СКАЧАТЬ