Хмари. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ й почав підтягувать голосом.

      — Заспівай, жінко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо давнину!

      Марта почала співать: «Катя в рощице гуляла». Її голос, високий та дзвінкий на високих нотах, вже трохи хрипів на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мирові, Воздвиженський ходив по хаті, позакладавши руки в кишені, й співав чудовим, дзвінким басом. Піснею скінчилась між ними незгода, і настала в хаті мирнота на довгий час.

      — Може, запросимо на цьому тижні ректора й архімандритів? — питала Марта. — До того часу слуги будуть вольні.

      — А коли ти того хочеш, то й покличмо!

      — Бо тоді якось зовсім не випадало! Такий був час. зовсім не добрий.

      — Еге! Зовсім тоді не випадало! — сказав Воздвиженський та й замовк.

      І довго вони балакали, грали й співали. Марта не втерпіла і того ж таки вечора побігла до сестри.

      — Сестро! Чи ти пак знаєш, що мій Степан Іванович став зовсім інший?

      — Невже! — сказала Степанида.

      — Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й гроші дав мені до рук. Завтра одвезу в банк. А твій як?

      — А мій такий, як і був. Як почав раз ділиться зо мною своїми мислями та думками, як почав читати якогось філософа, то я трохи не заснула. Все сидить, і од стола трудно його одтягти, а гроші десь ховає, і добре ховає од мене, і дає видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рідна мати!

      — Ой сестрице! Набралась я мороки, а таки на своєму постановила. Я йому виварила воду раз і другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись і ти до свого, та причепись добре!

      Марта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському і як з ним погодилась.

      — Треба й на свого філософа тупнуть раз та другий! — сказала Степанида. — А то й мій вдався трохи скупий. На філософські книжки то й гроші є, а як для мене, то й нема! Піду оце таки зараз до його!

      При тих словах вона пішла в кабінет до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбігла в кабінет.

      — І скажи ти мені, на милость бога! Чи є в світі така безщасна жінка, як я? — Так почала Степанида Сидорівна.

      Дашкович підвів голову й дивився переляканими очима на свою жінку, витріщивши на неї очі.

      — Що з тобою сталось? — спитав він її.

      — Що зо мною сталось. Я вже не кажу про те, що ти покинув мене задля оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що ти зав’язав мені світ. Чи так же буває в других людей? Чи так же живуть Воздвиженські?

      — А як же живуть Воздвиженські? — спитав він у жінки.

      — Вони не марнують грошей на не знати які філософські книжки. Та в нас же сім’я! Чи вже ж ти даси в придане дочці оцей філософський хмиз? А Воздвиженські сьогодні одвезли вже гроші в банк. Сестра насправляла собі модної одежі. А ти про мене, молоду, не дбаєш; і сам не вбираєшся по-людській, і мене водиш, як бог зна кого! І бог зна, де ти гроші діваєш? Хіба ж я за те знаю? Га? Скажи? Скажи?

      Дашкович СКАЧАТЬ