Не той став. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

      – Ні-ні, не її, батюшко!

      Зінька тільки похитала головою кільки разів, але не сказала, через що вона не хоче посилати Гришихи: Гришиха була дуже лиха, осудлива, ще й любила хилити горілку.

      – То посилай кого знаєш. Ти вже лучче знаєш людей, та ще й молодиць, ніж я.

      – Я пошлю вартних… – сказала Зінька, і вид її став поважний.

      Вона трохи помовчала: думала, як би розпитати батюшку про Соломію, з чого почати, щоб і довідатись про Соломію, і не осудити молодої дівчини. Думала баба, думала, як би так хитро, мудро й непримітно перескочити од святих мироносиць до Соломії, щоб не було знать і сліду, але нічого хитрого не надумала та й плигнула одразу, як у провалля, і спитала просто:

      – В вас, батюшко, служила Соломія, – почала Зінька.

      – Чия це Соломія?

      – Та Чечетова Филонова ж. Здається, вона в вас рік вибула? Чи робоча вона, батюшко?

      – А що? Може, твій Роман надумався її сватати?

      – Та… – сказала Зінька і махнула рукою на повітpi, – чи думає, чи не думає, а так, трохи йому впала в очі. А вона якась стрибка та проворна.

      – Та вона проворна: це правда, але, сказати по правді, дуже робоча, робить діло швидко, скрізь встигне; що не загадай – скрізь увинеться. Та й на вдачу вона добра, не сердита.

      – Ой батюшко! А я боюсь, що вона дуже вже любить ті співи, танці та смішки. Крутілка, та й годі!

      – Це не вадить, бо вона молода. Адже ж, Зінько, і ти колись співала та крутилась, як була молодою.

      – Ой, співала! Нема що казати, – промовила Зінька осміхаючись.

      Вона махнула рукою і потім поклала руку на коліно. На білій свиті її здорова, як у чоловіка, рука з дуже довгими товстими пальцями чорніла, неначе вилита з заліза.

      – Соломія, бабо, з таких, що «на улиці перед веде, а на полі серпом гуде», як приказують люде: вона з півроку була в мене за няньку, а півроку за куховарку. Дітей вона добре гляділа й жалувала. Видко, що вона серцем добра, хоч і крутілка, як ти кажеш.

      Зінька встала, випросталась на цілий свій зріст. Намітка на плечах загойдалась. Встав і батюшка. І здавалось, що не батюшка випроваджує Зіньку, а поважна Зінька випроваджує з своєї господи отця Гарасима.

      Зінька узяла в свою кремезну руку невеличку сухорляву білу руку отця Гарасима, поцілувала й розпрощалась.

      – Ну, боже тебе благослови! Господи пострічай! Дай боже час добрий! – сказав на прощанні отець Гарасим,

      – Ой, великий спасибі вам, батюшко, за те, що ви мене втішили за Соломію! Ой господи мій, як я боюся за свого Романа! Так мені його шкода, так жаль, як не було жаль ні одного сина. Ні одна дитина не горнулась так до мене змалку, як він. Чи було пораюсь в хаті, чи полю на огороді, він все коло мене, слідком ходить за мною і не оступається від мене. Як було полю грядки, або підсапую капусту, або підгортую картоплю, він усе слідком ходить за мною та все питає: «Чи не винести вам, мамо, води? може, ви пити хочете? може, вам хліба СКАЧАТЬ